Погляньте на цю карту.
Приблизно так Росія уявляла свої територіальні амбіції кілька років тому. Потім терміни постійно відкладалися. 2023-й. Потім 2024-й. Потім 2025-й. Тепер — 2026-й.
І коли на полі бою немає швидкого результату, залишається стара російська тактика: терор проти мирного населення.
Ракети. «Шахеди». Сигнали повітряної тривоги. Удари по енергосистемі, промислових об’єктах і житлових будинках.
Питання в тому — навіщо?
У чому логіка?
Щоб люди в Києві, Львові, Дніпрі чи Одесі дзвонили друзям і рідним на фронт і казали:
«А-а-а! Нас тут бомблять! Просто здавайте позиції!»
Серйозно?
Чи ми маємо вийти на вулиці після чергової ночі атак із картонками:
«Давайте швидко здамося, бо нам страшно»?
Якщо розрахунок саме такий, то, звісно, за чотири з половиною роки можна було б уже зробити певні висновки.
Так, Росія намагається створити нам економічні проблеми.
Так, вона намагається поглибити демографічну кризу.
Так, вона хоче змусити людей виїжджати, бізнес — закриватися, а суспільство — втомлюватися. Але найсильнішого демографічного удару було завдано ще у 2022 році, коли мільйони українців були змушені покинути свої домівки й переїхати на захід країни або за кордон.
Це була величезна травма для нації.
І все ж Україна не впала.
Економіка не зникла.
Армія не припинила боротьбу.
Люди не кинулися благати про капітуляцію.
Тому мені здається, що сьогодні росіяни здебільшого продовжують робити те, що в них виходить найкраще:
якщо не вдається швидко перемогти армію, вони намагаються зламати суспільство.
Є лише одна проблема.
Ми вже давно зрозуміли, що саме вони намагаються зробити.
І поки вони постійно відкладають терміни своїх «планів завоювання», Україна продовжує стояти.
Не без втрат. Не без проблем.
Не без жахливої втоми.
Але вона стоїть
