Є у мене ще один «улюбленець» української політики, якому, складається враження, повернення наших військових із фронту створює значно більше проблем, ніж їхнє перебування там.
Це пан Віталій Кім, колишній очільник Миколаївської області, а нині міністр у справах ветеранів, який вирішив поділитися своїми невтішними прогнозами щодо того, що станеться, коли сотні тисяч українських військових нарешті повернуться до своїх родин.
Виявляється, Україна до цього не готова, відкриття кордонів спричинить масовий виїзд людей, а повернення військових може супроводжуватися зростанням злочинності, соціальними потрясіннями і навіть революціями.
Особливо мені сподобалася його відповідь на запитання про можливе зростання злочинності. Пан міністр навіть не намагається говорити про ймовірність чи необхідність запобігання ризикам, а впевнено заявляє: «Це точно буде».
І тут мені хочеться запитати пана Кіма, звідки така дивовижна впевненість у тому, що люди, які сьогодні захищають державу, завтра обов'язково стануть для неї джерелом кримінальних проблем?
Мене взагалі дивує ця чиновницька здатність перетворювати власну управлінську неспроможність на проблему тих, перед ким держава має найбільші зобов'язання.
Адже Віталій Кім не вчора прийшов у державне управління, а понад п'ять років керував Миколаївською областю, яка однією з перших відчула всі жахи повномасштабної війни, де тисячі людей пішли захищати країну і де питання їхнього повернення мало би бути одним із головних ще з 2022 року.
Тому я хотів би почути від пана міністра не прогнози про революції, а значно простішу відповідь: що саме було зроблено за роки його керівництва Миколаївщиною, аби військовий після демобілізації міг повернутися до свого міста чи села, знайти роботу, відкрити власну справу, отримати необхідну допомогу і нормально жити?
Заради справедливості зазначу, що певні програми на Миколаївщині існують, а на підтримку ветеранів та їхніх родин у 2026 році з обласного й місцевих бюджетів було виділено понад 295 мільйонів гривень. Однак станом на червень область повідомляла лише про 52 отримувачів грантів серед ветеранів та членів їхніх родин і майже 300 учасників бойових дій, які скористалися послугами сприяння зайнятості.
І це в області, де, за офіційними даними, зареєстровано понад 62 тисячі ветеранів війни, хоча, звісно, далеко не кожен із них потребує гранту чи допомоги з працевлаштуванням.
Я не заперечую важливості навіть одного створеного робочого місця, але хотів би побачити значно серйознішу розмову про те, скільки ветеранів отримали стабільну роботу, скільки підприємств готові їх працевлаштовувати, скільки нових виробництв з'явилося і які економічні перспективи матимуть громади після завершення війни.
Бо повернення ветеранів починається не з психологічних тренінгів, урочистих заходів та красивих презентацій, хоча все це також може бути корисним, а передусім із можливості самостійно заробляти, забезпечувати родину і не почуватися прохачем у державі, за яку людина ризикувала власним життям.
Мені взагалі здається, що наша влада починає дивитися на майбутню демобілізацію як на якусь масштабну управлінську неприємність, яку бажано відкласти на невизначений термін, бо разом із військовими додому повернуться люди, які матимуть цілком законні запитання до тих, хто всі ці роки керував країною.
І питання ці стосуватимуться не лише грошей, а й справедливості, відповідальності, корупції, використання державних ресурсів та того, чому одні роками ризикували життям, а інші роками розповідали про свої неймовірні управлінські досягнення.
Звичайно, було би несправедливо покладати на одного Кіма відповідальність за всю економічну політику України, але він мав понад п'ять років, щоб показати на прикладі Миколаївщини, яким може бути системний підхід до повернення ветеранів у цивільне життя.
А тепер, отримавши міністерський портфель, фактично повідомляє нам, що країна до цього не готова.
І тут виникає досить неприємне запитання: а хто ж мав її готувати, пане Кім, якщо не люди, які всі ці роки перебували при владі?
Особливо цинічно виглядає сама постановка питання про можливу злочинність ветеранів, адже замість розмови про величезний людський і професійний потенціал тих, хто повернеться з війни, суспільству фактично пропонують заздалегідь готуватися до небезпеки з їхнього боку.
Я ж переконаний, що люди, які навчилися ухвалювати рішення в надзвичайно складних умовах, організовувати роботу, відповідати за інших і працювати із сучасними технологіями, можуть стати основою нової української економіки, якщо держава нарешті навчиться бачити в них не соціальну проблему, а партнерів.
І найбільша небезпека після війни, на мою думку, полягатиме не в тому, що військові повернуться додому, а в тому, що вони повернуться до тієї самої системи, яка не зуміла підготувати для них гідного майбутнього.
Бо якщо держава сприйматиме повернення власних захисників як загрозу своїй стабільності, то, можливо, проблема зовсім не в захисниках.
І пану Кіму варто було би починати розмову саме з цього.
У січні 2026 року Кім під час інтерв'ю пропагандистці Мосейчук розповів, що одного разу президент Володимир Зеленський у його присутності сказав фразу:
«Якби всі були такі, як ти, у мене взагалі був би порядок у регіонах».
Згодом Кім пішов на підвищення.
Страх у них перед ветеранами - через некомпетентність і корумпованість самої державної системи, яку побудувала влада Зеленського



















