Північні країни створюють нову модель оборони Арктики. НАТО отримує потужний щит проти росії – Мінна Аландер

Північні країни створюють нову модель оборони Арктики. НАТО отримує потужний щит проти росії – Мінна Аландер

Дослідниця Програми трансатлантичної оборони та безпеки Центру аналізу європейської політики (CEPA) Мінна Аландер стверджує, що після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО оборона північного флангу Альянсу стала значно міцнішою, а співпраця між північними країнами вийшла на новий рівень. Вони дедалі глибше інтегрують сухопутні, повітряні та морські сили, водночас зберігаючи розподіл ролей відповідно до географії та сильних сторін кожної держави. Хоча окремі союзники побоюються появи "альянсу всередині Альянсу", експертка вважає, що така регіональна взаємодія посилює НАТО, а не підміняє його. На її думку, північні країни створили одну з найкраще підготовлених у Європі моделей реагування на воєнні загрози, яку іншим членам НАТО варто наслідувати.

Хоча деякі союзники скептично ставляться до окремого північного "клубу" в межах НАТО, досвід регіону підвищує оборонну стійкість і посилює стримування на Крайній Півночі. Ця стаття є частиною серії CEPA про новий стратегічний ландшафт в Арктиці.

Відтоді як Фінляндія та Швеція вступили до НАТО після повномасштабного вторгнення росії в Україну, оборона регіону на північному фланзі Альянсу значно зміцнилася. Не останню роль у цьому відіграло те, що їхній вступ відкрив нові можливості для регіональної співпраці.

До того як Гельсінкі й Стокгольм зважилися на цей крок, Данія, Ісландія та Норвегія, країни Півночі, що входили до НАТО від його заснування, остерігалися створювати паралельні структури через окрему регіональну співпрацю.

Втім, Фінляндія та Швеція відразу після вступу до Альянсу взялися до активної роботи і вже розміщують у себе нові структури НАТО: Багатокорпусне командування сухопутних військ у Східній Фінляндії, Передові сухопутні сили (FLF) у Північній Фінляндії та логістичний штаб у Швеції.

Спираючись на багаторічну двосторонню оборонну співпрацю Фінляндії та Швеції, FLF Finland очолює Швеція. До формування також долучаються три інші північні країни та європейські держави, які мають ядерну зброю – Франція і Велика Британія. Можуть приєднатися також Італія та, можливо, Іспанія.

FLF відрізняється від інших багатонаціональних контингентів НАТО в прифронтових державах тим, що зосереджується насамперед на навчаннях і підготовці, а не на постійному чи навіть ротаційному розгортанні у Фінляндії. Навіть шведська бойова група, яка очолює FLF, постійно базується в Будені на півночі Швеції.

Задум полягає в тому, щоб інтегрувати сили союзників і пристосувати їх до складних арктичних умов, де підготовка до виживання потрібна вже для того, щоб військові дісталися до бою, не загинувши від холоду. FLF має бути здатною швидко нарощувати сили, якщо напруженість у відносинах із росією зростатиме через заявлений намір москви збільшити військові спроможності поблизу Фінляндії.

Розподіл ролей між північними країнами означає, що Фінляндія розміщує на своїй території сухопутні підрозділи, спираючись на свої сильні сторони; Швеція розбудовує логістичну інфраструктуру НАТО для північного флангу завдяки центральному географічному положенню, яке з’єднує Крайню Північ із Балтійським морем; а Норвегія відіграє провідну роль у повітряній сфері.

НАТО створило новий Об'єднаний центр повітряних операцій (CAOC) у Буде на півночі Норвегії. Там також розташований норвезький Спільний центр повітряних операцій (JAOC), де північні країни створили власний підрозділ для реалізації Концепції повітряної сили північних країн (NAPC).

Вона спирається на чотири засади поглибленої інтеграції Данії, Фінляндії, Норвегії та Швеції: спільне планування і командування повітряними операціями; узгоджений розвиток і використання авіабаз північних країн; посилення спільної ситуаційної обізнаності; а також спільну військову освіту, підготовку та навчання.

Повітряні сили Норвегії, Швеції та Фінляндії десятиліттями проводять спільні тренування майже щотижня, а з 2013 року проводять навчання Arctic Challenge Exercise, що відбуваються раз на два роки, – задовго до вступу Фінляндії та Швеції до НАТО.

Найбільше співпраця північних країн просунулася в повітряній сфері. Планується подальша інтеграція та створення спільних оперативних спроможностей із північноєвропейською системою командування та управління. Співпраця військово-повітряних сил розвивалася природно, а завдяки їхній мобільності її було порівняно легко організувати.

На морі співпраця тісніша на двосторонньому рівні, особливо між Фінляндією та Швецією. Перебуваючи поза НАТО й поділяючи акваторію Ботнічної затоки та райони островів Балтійського моря, обидві країни вибудували свої військово-морські сили так, щоб спеціалізуватися на бойових діях на мілководді та в архіпелагах, приділяючи особливу увагу амфібійним силам.

Вони проводять двосторонні навчання, спільно здійснюють морське спостереження та створили амфібійну оперативну групу. Їхні флоти також доповнюють один одного своїми можливостями – наприклад, фінським досвідом ведення мінної війни та шведськими підводними човнами.

На суходолі співпраця північних країн була менш інтенсивною, але тепер швидко розвивається, особливо в межах FLF Finland. Водночас залишаються транскордонні перешкоди, зокрема невирішені юридичні та нормативні питання військової мобільності.

Оскільки сухопутні війська північних країн, які їх мають, значною мірою спираються на призовників і резервістів, їхнє відрядження на навчання за кордон, навіть до сусідньої держави, нерідко є складним юридичним питанням.

Транскордонні проблеми існують і в повітрі, хоча наземний персонал уже навчили обслуговувати літаки партнерських країн, а для термінового отримання дозволу на проліт через повітряний простір сусідньої країни діє прискорена процедура. Проте відсутність такого дозволу формально означала б порушення повітряного простору, і це досі істотно обмежує можливості безперешкодно проводити спільні операції, чого прагнуть військово-повітряні сили.

Хоча співпраця північних країн і посилення інтеграції безпосередньо сприяють обороні та стримуванню НАТО, їхня взаємодія з Альянсом не позбавлена труднощів. Наприклад, у сфері повітряної співпраці Підрозділ північних країн у Буде є окремою структурою від Об’єднаного центру повітряних операцій НАТО, розташованого там само.

Балтійські держави побоюються, що поглиблення оборонної співпраці північних країн може стати відособленою стратегією – альтернативою оборонним механізмам НАТО на випадок, якщо Альянс через внутрішній політичний глухий кут не зможе діяти. Самі північні країни особливо зацікавлені у здатності діяти спільно через тиск США на Данію та Гренландію, хоча вереснева угода щодо Гренландії поки що послабила ці побоювання.

Занепокоєння балтійських держав зменшують внесок Данії та Швеції у FLF у Латвії, а також тісна співпраця Фінляндії та Естонії, особливо у Фінській затоці. На політичному рівні після повномасштабного вторгнення в Україну зміцнилася й група Nordic-Baltic 8, перетворившись на впливовий спільний голос на підтримку Києва. Ця група також співпрацює у військовій сфері в межах очолюваних Великою Британією Об’єднаних експедиційних сил (JEF), до складу яких входять і Нідерланди.

Серйозніша проблема полягає в тому, що співпраця північних країн значно тісніша, ніж у будь-якому іншому регіональному форматі НАТО, за винятком, можливо, інтеграції сухопутних військ Нідерландів і Німеччини. Інших союзників доводиться постійно запевняти, що північні уряди не намагаються створити альянс усередині Альянсу.

Водночас усі залучені країни активно інвестують у власні оборонні спроможності відповідно до статті 3 Північноатлантичного договору, а також у механізми реагування на різні типи конфліктів, що не сягають порога застосування статті 5. Співпраця північних країн посилює національні оборонні спроможності її учасників і формує регіональну модель сил першого реагування – своєрідний кластер стримування.

Північний регіон, імовірно, найкраще в Європі підготовлений до реагування на широкий спектр кризових сценаріїв. Іншим європейським членам НАТО варто не критикувати такий підхід, а наслідувати його.