Я думала, чи писати цей допис.
Але, мабуть, варто.
Не тому, що це змінить те, що вже сталося. А тому, що я не хочу, щоб інші родини проходили через те саме.
20.06 приблизно біля 19:00 мого тата госпіталізували у важкому стані. Швидка приїхала дуже швидко. Лікарі одразу зрозуміли, що потрібна госпіталізація, і повезли його до Київської міської клінічної лікарні №4.
І саме там почалося те, чого я досі не можу зрозуміти.
Години очікування. Рентген. Аналізи. Консультації. Викликали чергову лікарку реанімації, яка прийняла рішення не класти його реанімацію, на її думку показань не було. Рішення перевести в терапію. Потім раптове припущення про інфаркт, через яке тата направили до Інституту Амосова. Там лікарі щиро дивувалися, як такий висновок можна було зробити лише за одним показником аналізу, адже інших клінічних ознак не було. Проте очевидна була серцева недостатність. Фракція викиду на той момент була нижче 10.
І татові ставало дедалі гірше.
Першу крапельницю він отримав лише приблизно через три години після того, як потрапив до лікарні. І поставили її не в лікарні. Це зробила бригада екстреної медичної допомоги вже в Інституті Амосова.
Після цього нас знову повезли до 4-ї лікарні. Уже з підключеним дефібрилятором. Мене в машину швидкої вже не пустили і я розумію чому.
Я чула, як лікар швидкої допомоги просив, щоб реанімація чекала на нас із відкритими дверима. Щоб були готові. Щоб не втрачати дорогоцінний час.
Нас ніхто не чекав.
Чергові лікарі спали.
Потім з'ясувалося, що місця в реанімації немає. Точніше, є одне ліжко, але його залишають для хірургічних пацієнтів. Мій тато був терапевтичним (як сказала лікарка).
Нас перевозять в інший корпус — в інфекційну реанімацію. І там знову ніхто не чекає. Ми стукаємо у двері. Чекаємо. Знову втрачаємо дорогоцінний час.
Від моменту, коли тато переступив поріг лікарні, до початку реанімаційних заходів минуло п'ять з половиною годин.
П'ять з половиною годин.
О 2:40 ночі мій тато помер.
Я не знаю, чи можна було його врятувати. Можливо, цього вже ніхто ніколи не скаже.
Але я знаю інше.
За ці години я побачила людей, які справді боролися за його життя. Це була бригада екстреної медичної допомоги №123. Я буду вдячна їм усе життя. Вони поспішали. Вони хвилювалися. Вони вимагали, щоб лікарня була готова прийняти пацієнта. Вони робили все, що могли.
І я побачила систему, яка нікуди не поспішала.
Я бачила санітарок, які дорікали мені, що в батька «природні процеси» і він «не так пахне». Це говорили про людину, яка вже майже нічого не розуміла і боролася за життя лежачи в коридорах приймального відділення.
Я працюю у сфері психічного здоров'я. Ми багато говоримо про травмочутливість, про людську гідність, про підтримку родини в кризі. Але всі ці слова втрачають сенс, якщо в найкритичніший момент система не здатна забезпечити найпростіше — своєчасну медичну допомогу і людяне ставлення.
Я не хочу зараз нікого персонально звинувачувати. Я не знаю всіх медичних нюансів. Можливо, мого тата вже неможливо було врятувати.
Але байдужість не може бути нормою.
Повільність не може бути нормою.
Відсутність комунікації не може бути нормою.
Приниження людини, яка помирає, не може бути нормою.
Окремо хочу сказати про травмочутливість.
Повідомлення про смерть мого тата прозвучало приблизно так:
«Володимир Вікторович помер в 2:40. Прийміть співчуття. Вибачте, що так довго... Якось по-дурному вийшло».
По-дурному.
Єдине місце за всю цю ніч, де з нами говорили по-людськи, був морг наступного ранку.
Я пишу цей допис не тому, що хочу помсти.
Я хочу відповідей.
Чому людина в критичному стані п'ять з половиною годин не отримувала належної допомоги?
Чому пацієнта кілька разів перевозили між лікарнями та корпусами замість того, щоб максимально швидко стабілізувати його стан?
Чому реанімація не була готова прийняти пацієнта, хоча бригада екстреної медичної допомоги попереджала про наш приїзд?
Чому в системі, яка має рятувати життя, байдужість досі може бути нормою?
Коли людина потрапляє до лікарні у важкому стані, вона не повинна годинами їздити між корпусами та лікарнями. Не повинна чекати, поки хтось прокинеться. Не повинна втрачати дорогоцінний час.
І жодна родина не повинна проходити через приниження, дивитися, як мучиться твоя близька людина, і не мати змоги нічим допомогти.
Саме тому я звертаюся до Департамент охорони здоров'я міста Києва, Міністерство охорони здоров'я України та керівництва КНП "Київська міська клінічна лікарня 4" з проханням провести службову перевірку маршрутизації та надання медичної допомоги моєму батькові — від моменту його госпіталізації до моменту смерті.
Я не прошу покарати когось «для галочки».
Я прошу встановити, чи були дотримані клінічні маршрути, часові нормативи та стандарти надання медичної допомоги
