«Казку про рибака і рибку» (рос. «Сказка о рыбаке и рыбке», 1833) в Росії прийнято вважати «втіленням російського фольклору».
Віссаріон Бєлінський, який наполегливо заперечував художню цінність казок Алєксандра Пушкіна, неодноразово підкреслюючи, що це були невдалі спроби імітувати народність, «штучні квіти», робив виняток лише для цього тексту, в якому «сонце русской поезії» змогло «поглянути на народну фантазію орлиним зором Ґете».
Ґете чи не Ґете, але ця казка також була літературним запозиченням («штучною квіткою»). І саме з Німеччини.
Усі спроби російської критики представити цю казку як витвір «автентичного російського фольклору», зокрема твердження про її походження з міфологізованої «старої селянської казки» або з північних легенд про «цар-риб», – не витримали наукової перевірки.
Безпосереднім джерелом для Пушкіна стала казка братів Грімм «Рибалка і його жінка» (нім. Vom Fischer und seiner Frau), що точно іде за структурною схемою:
бідний рибалка – надприродна істота – низка «ескалаційних» бажань – фінальна кара.
Навіть образ золотої рибки – художнє заміщення камбали з німецького оригіналу – є тільки адаптацією під канони російської усної творчості.
А отже, пушкінська версія, попри стилістичну обробку під «народну поезію», є адаптацією західноєвропейського сюжету, перенесеною в російське культурне поле. Куди, зокрема, «не вписався» один з нюансів оригінальної розповіді, де сварлива дружина рибалки бажала стати «Папою Римським» (Пушкін викинув цю деталь з остаточної редакції – її ніяк не можливо було переповісти, замінивши, скажімо, Папу на Патріарха Московського:-))).
Поза тим, попри запозиченість, казка Пушкіна дійсно вловлює й відображає глибинні риси російської ментальності.
Центральна ідея – нездатність задовольнитись досягнутим, постійне перевищення меж можливого, бажання, що не знає/не розуміє меж.
Жінка, що спочатку просить нове корито, потім «ізбушку», далі маєток, дворянський статус, царський трон і, зрештою, претендує на владу над самою рибкою – це психологічний портрет особи, що втрачає зв'язок з реальністю.
Пушкін демонструє типову модель відсутності адекватної самооцінки та почуття міри, яка часто характеризує російський колективний психотип:
непоборне прагнення «Вєлічія», без належного усвідомлення свого реального потенціалу, причинно-наслідкових зв'язків й відповідальності за ті чи ті дії.
Це ментальна пастка нескінченного бажання – феномен, що має паралелі з моделлю наркотичної залежності.
Кожне нове бажання старої жінки – це своєрідне «збільшення дози»: отримавши нове, вона одразу його знецінює, вимагаючи ще більшого. Подібно до механізму залежності, коли організм перестає реагувати на попередню дозу стимулятора, потребуючи нової й більшої, її психіка демонструє експоненційне зростання апетиту.
У фіналі – колапс.
Не лише соціальний (втрата всього набутого), але й онтологічний:
порушення «природнього» порядку речей веде до «обнулення» – повернення до самої початкової точки, де немає нічого нового, лише все теж «ісконно-посконноє» розбите корито.
Це своєрідна сакральна інверсія, що показує, як духовна пустота здатна блискавично знищити зовнішнє багатство, набуте завдяки випадковій посмішці долі.
Психологічно цікаво й те, що рибалка у казці залишається вторинним/упослідженим.
Його пасивність, покірливість, відсутність власної волі – це символ відстороненості від управління долею, типова риса того, хто «не діє», а лише «виконує накази».
Образ старого рибалки є образом мовчазної згоди з насильством над реальністю, що здійснюється владним голосом «зверху».
Таким чином, казка – це не лише розповідь про жадібність, а метафора політичного та соціального стану, де покірність маси виконавців сусідить із амбітною сваволею «начальників». Котрі стали «елітою» зовсім не завдяки непересічності чи якимось особливим заслугам.
Таким чином, попри запозичене першоджерело, казка Пушкіна виявилася надзвичайно точним і болісним діагнозом російської ментальності.
Це не лише моральна притча, а літературна формула ментального циклу:
бідність → шанс на кращу долю → гіпертрофія бажань → крах.
Саме тому вона й дотепер викликає резонанс – не як фольклор, і навіть не лише як психологічний і культурологічний аналіз особистості, що не здатна зупинитися. Але й цілого суспільства і його лідерів, які втратили зв'язок з реальністю та вперто не хочуть замислюватись над межею своїх претензій та наслідками «підвищення ставок».