Те, що бути громадським контролером вигідно, я зрозумів ще в 1976 році, коли працював у Макарівській районній газеті.
***
Літнього дня до мого кабінету увірвався Віталік - добрий знайомий з райкому комсомолу.
"До книгарні завезли дефіцитні видання! - вигукнув він. - Можливі махінації. Давай, шарахнем по них спільним рейдом "комсомольського оперзагону" та газети".
У ті часи дефіцитні видання зарубіжних письменників були на вагу золота. Тож я довго не розмірковував.
Через 10 хвилин "оперзагін" в складі мене і Віталіка прибув до книгарні.
"А у нас дефіцитні книги розігруються в лотерею,- зверхньо подивилася на нас продавчиня і показала поличку, де був виставлений дефіцит. - Це - головні призи. Платіть 30 копійок, тягніть папірці з коробки і щось із цих книг виграєте".
"Ми не гратися прийшли. Ми - спільний рейд комсомольського оперзагону і преси, - наступав Віталік. - І зараз зробимо контрольну "виїмку" лотерейних білетів з тої коробки".
Коли ми перевірили сто скручених в трубочки папірців, то виявили, що дефіцитних книг серед виграшів немає. Виграти можна було лише якісь пропагандистські брошури.
"А-а, так ви обманюєте покупців!- Виніс вердикт Віталік. - Якщо не хочете, щоб ми склали протокол і віднесли до міліції, негайно поверніть книги у вільний продаж'.
"Уже повертаю",- сказала продавчиня. І повернула. І ми, як перші покупці, тут таки їх і придбали.
***
Мені тоді було 23 роки, і жодні докори сумління через те, що я трохи зміксував суспільне з особистим, мене не мучили.
По-перше, доводив я собі, ми не вчинили нічого протизаконного, купивши за власні кошти книги в крамниці.
По-друге, посоромили "торговельну мафію", що знущається над трудящими.
І, нарешті, я отримав у свою бібліотеку "Степового вовка" Германа Гессе, "Повелителя мух" Голдінга та "Смерть героя" Олдінгтона. І це для мене був справжній скарб.
***
У школі, з першого класу на мене з портрета на стіни дивився Павлік Морозов - взірець контролера-героя - непідкупний, безжальний, який пожертвував сім'єю заради суспільних інтересів.
Але як я зрозумів пізніше, героїв- контролерів не завжди очікує печальна доля, яка спіткала Павліка.
Принаймні, за долю комсомольця Віталіка я був спокійний.
***
Радянські люди зазвичай, уникали громадської активності. За одним винятком - якщо їм доручали когось проконтролювати.
І це можна було зрозуміти. Роль вільного "слідопита" не накладала жодних зобов'язань, натомість серйозно додавала людині статусності.
Почуваючи себе безправними гвинтиками бездушної системи, громадяни СРСР пристрасно бажали вивищитися над "сірою масою". А контрольні функції, навіть на громадських засадах дозволяли впливати на чужі долі, а отже трохи почуватися богом.
***
Тогочасна Україна рясніла контролерами. І державними, і такими, що "від народу".
Упіймати когось за руку на "підпільному підприємництві, недоливі пива, "сімейственності" чи аморалці вважалося верхом громадянськості.
***
Наймасовішим контролером була Партія. А дотримання гасла:"Пильнуй!" - вважалося найголовнішою чеснотою комуніста.
Рядові члени партії, помітивши щось "не те", зобов'язані були написати "сигнал" до Комітету партійного контролю чи парткомісії. Заправляли в тих комісіях старі більшовики, відставні військові, злі від того, що не дослужилися до звання полковника, передовики виробництва.
Партійні комісії займалися безліччю корисних справ - від особистої відповідальності господарника за недовиконання п'ятирічного плану - до позашлюбних стосунків між членами КПРС і членкинями тієї ж партії.
Причому в останньому випадку до прослуховування "гніздечок", де збиралися коханці, часто залучали КГБ.
***
Із беспартійними було простіше - ними займалися збори і ради трудових колективів, а також товариські суди.
Розбирали прогульників, любителів повимахувати кулаками, "несунів", яких вахтери на заводській прохідній ловили з літром технічного спирту у гумовій грілці на животі, чи півкілом копченої ковбаси в ліфчику.
Поведінку радянських людей на вулицях контролювали "народні дружинники". Вони вистежували громадян на підпитку і примусово відправляли їх до "витверезників". Звідти на підприємство летіла "бамага", і поведінку товариша одноголосно засуджували на тих таки зборах чи товариському суді.
Таку саму "бамагу" можна було отримати і з вузу, де ваша дочка замість слухати лекцію з марксизму-ленінізму цілувалася з хлопцем під партою. І трудовий колектив мав реагувати.
***
Виробничими "простоями", крадіжками напилків і плосогубців з цеху, виписуванням "самим собі" премій - займалися групи "народного контролю", які керувалися з боку відповідних районних і міських комітетів, а ті, в свою чергу Комітетом народного контролю республіки.
Персональний склад "контролерів" у такі комітети набирали з представників громадських організацій, професійних і творчих спілок. За якими кретеріями набирали? Народу про це не доповідали.
***
Було прикольно спостерігати, як член-кореспондент Академії наук, доктор хімічних наук, разом із заслуженим артистом УРСР від спілки композиторів з "пристрастієм" допитують директора якогось
заводика на предмет "невиконання плану із заготівлі металобрухту.
У людей був час і натхнення.
***
Звіти і репортажі із засідань комітетів НК, з переліком прізвищ звільнених і покараних в інший спосіб керівників і керівничків, мали великий попит у читачів місцевих ЗМІ. Майже такий самий, як сьогодні "плівки Міндича".
Завжди приємно, коли когось вищого за тебе, б'ють ногами.
***
Окрім згаданих уже "комсомольських оперзагонів" популярними були штаби "Комсмольського прожектора".
Профспілки теж мали власний, "Робітничий контроль", який шмонав склади, бази і підсобки магазинів у пошуках прихованого від народу дефіциту.
Громадянська свідомість у активістів "робконтролю" зашкалювала. І, згадуючи Віталіка, я здогадувався, чому.
***
Були й такі активісти-слідопити як "робітничі кореспонденти", вони вишукували по всьому місту недоліки й писали до газети "Правда".
Звідти, з самої Москви, надсилали комісію для грунтовної перевірки наведених фактів, що бувало закінчувалася звільненнями і виключеннями з партії.
Людям подобалося.
***
Поки робіткори, народні контролери, бійці оперзагонів викривали недоліки, на їхній основній роботі, за їхніми верстатами працювали, виконуючи за контролерів їхні виробничі норми, їхні колеги..
***
Квінтесенцією "громадського контролю" в широкому сенсі слова, могли би служити слова одного робітника, сказані на адресу президента Академії наук Бориса Патона.
На засіданні бюро київського міському комуністичної партії заслуховували звіт Патона про його особистий, як комуніста, внесок в розвиток вітчизняної науки (була й така чудернацька форма контролю).
Тоді й пролунала коронна фраза члена бюро, токаря заводу "Арсенал" Донченка. Звучала вона приблизно так: "Товаришу Патон, від імені робітничого класу хочу вам дати пораду - рухайте науково-технічний прогрес швидше. А як лінуватиметеся, робітничий клас швидко вам прищемить хвоста".
Члени бюро після цих слів розсміялися. А Патон зблід.
Токар із неповною вищою освітою не просто так вважав, що може говорити з академіком, як з рівним - він же бо харчився з того самого спецмагазину, що й Академія наук.
***
У часи Андропова на громадськість навісили ще одне відповідальне завдання. Спеціально створені оперативні загони зненацька набігали в кінотеатри, переривали фільм, зачиняли двері і шукали порушників трудової дисципліни, які в робочий час прохолоджувалися у кіно.
***
З початком горбачовської перебудови, коли став діяти "антиалкогольний закон", активісти "товариства тверезості" ловили любителів випити підсанкційну чарку коньяку.
Пам'ятаю дискусію тих часів: чи мають активісти "товариств тверезості" самі вести тверезий спосіб життя? Чи їх завдання - ловити інших?
Зупинилися на другому варіанті.
***
Ленінська теза про "контроль і облік" як базу соціалістичного господарювання, активно втілювана брунькуванням нескінченних форм "народного контролю", не запобігла загниванню Союзу.
Коли третина колективу в робочий час із збереженням зарплати бігає і ловить іншу третину, яка не хоче працювати чесно, то виникає запитання: а хто тоді вироблятиме національний продукт?
Країна народних контролерів тихенько сповзала в небуття.
***
У 1987 році на екрани вийшов фільм Вадима Абдрашитова "Плюмбум, або Небезпечна гра". У стрічці постав інший образ "народного контролера" - жорстокого, не по роках цинічного 15-річного підлітка, який нав'язався допомагати добровільному оперзагону відловлювати і саджати бомжів, самогонників, нероб, аліментників та інше "сміття". Бо він, як сам казав,
"ненавидить зло" і " готовий померти у боротьбі з ним".
Герой-контролер зовсім не відчував болю, навіть коли йому ламали руку, а тому легко завдавав болю іншим.
У боротьбі із злом він навів міліцію на власного батька, який вудив рибу в забороненому місці, а потім довів до смерті дівчину, з якою дружив...
Усі ми одразу побачили в героєві фільму - Руслані Чуйко, у монстрикові з комсомольським значком, реінкарнацію іншого героя - Павліка Морозова. І жахнулися...
***
Мені важко це вимовляти, але в обличчях багатьох сьогоднішніх громадських активістів я бачу риси героя того старого фільму.
Русланчики, Павліки, Віталіки виросли, здобули непогану освіту, осучаснилися. І головне - піднялися у захмарні висоти у статусі і у впливі на суспільство.
Якщо їхні попередники займалися дрібними крадіжками та виписаними по блату преміями, то контролери нової доби копають ширше й глибше - в поле їх зору потрапляє все - від текстів естрадних пісень до балістичних ракет.
Їх пращури перебивалися знайденими у підсобках банкою ікри чи пляшкою "горілки з перцем", а чимало спадкоємців мають власний бізнес, гранти, коштовні авто, заміські будинки, бронь від мобілізації.
І в кожного є своя газета "Правда".
***
Мені все більше здається, що нинішня Україна чимось
стає схожою на ту, від якої ми відмовилися 1991 року. Принаймні, за суспільною вагою різного роду контролерів.
Нам у 90-х роках здавалося, що з оцим вічним стеженням одне за одним покінчено назавжди, що довіра поверне людям гідність і чесність.
Але не так сталося, як гадалося.
***
Соціологи ще мають вивчити цей феномен. Зрозуміти його причини і наслідки.
Адже очевидно, що виправлення виявлених "народними контролерами" недоліків не входить в їхні плани і не служить їхнім інтересам.
Якщо всі недоліки будуть виправлені, увага суспільства до активістів зів'яне, грантові джерела висохнуть.
Актуальною ж залишиться теза Сталіна про те, що "чим ближче ми до комунізму, тим більше в нас внутрішніх ворогів, і тим гострішою має бути класова боротьба з ними".
***
Я сам тривалий час бачив у них "асенізаторів суспільного простору", які виконують за нас брудну роботу, і ми маємо бути вдячними, навіть якщо від них смердить.
Я вірив, що вони - "санітари лісу", які очищають спільноту від почвар, старих, нежиттєздатних особин, від тих, що відбився від громадського стада.
Але коли санітарів стає надто багато, то чи не починають вони збиватися в гурти і нападати вже на сильних і здорових?
Щоб потім перегризтися між собою за шматок гарячого живого м'яса?
Чи безпечною є ця гра у "народних контролерів"? Ці вічні квести і детективи, які полюбляє народ, але які руйнують суспільство?
***
Коли хижаків стає занадто багато, писав еволюціоніст Річард Докінз, вони рано чи пізно починають битися один з одним на смерть за територію полювання. Ця внутрішньовидова боротьба віднімає в них останні сили.
І це дає змогу їхній потенційній здобичі ситно жити і охоче плодитися...
