Синдром табличок
Українська політика — це нескінченний ремонт без креслення.
Щоразу, коли система не працює, ми не змінюємо конструкцію — ми міняємо табличку.
Влада переклеює вивіски, ніби від цього оживе зміст. І найбільш показовим прикладом цього марення є Міністерство культури.
Орган, який мав би бути мозком нації, давно став її короткою пам’яттю.
З 1991 року воно змінювало назву понад десять разів.
Спершу — просто “Міністерство культури України”, інерційна копія радянського відомства.
У 1997-му до назви додали “і мистецтв”, щоб надати європейського блиску.
У 2005-му культура стала придатком туризму — “Міністерство культури і туризму України”.
Гуманітарну сферу офіційно прирівняли до сервісу, а не до свідомості.
У 2010-му повернули стару назву, ніби ритуально — як би «очиститися».
У 2019-му її знову розчинили в бюрократичній химері “Міністерства культури, молоді та спорту”.
Далі — “Міністерство культури та інформаційної політики”, що перетворило культуру на піар-інструмент.
У 2024-му влада знову змінила табличку: “Міністерство культури та стратегічних комунікацій” — модно, технологічно, без жодної суті.
А вже у 2025-му повернулася на вихідну — “Міністерство культури України”.
Десять змін за три десятиліття. Десять способів тікати від відповідальності.
Кожне перейменування — амністія для попередників. Кожна нова вивіска — черговий обман народу.
Це не політика, це ритуал втечі.
Так народжується феномен держави-симулякра: країни, що не реформується, а переклеює саму себе.
Культура в руках піарників
Культура в Україні — як сирота, що постійно змінює опікунів.
Її люблять на словах, але в бюджеті завжди ставлять останньою.
Бо культура не приносить швидких балів і не вимірюється цифрами.
Її неможливо продати в ток-шоу чи звітах Кабміну.
Влада не розуміє культури як сили — бачить у ній лише інструмент піару.
Коли треба справити враження на партнерів, вона стає “м’якою силою”.
Коли треба виправдати пропаганду — називається “стратегічними комунікаціями”.
Коли грошей бракує — скорочується до просто “Міністерства культури”.
Так виникає порожня семантика влади.
Слово “культура” присутнє у промовах, але відсутнє в управлінні.
Для політика вона — як фіговий листок для тіла брехні.
Її функція — прикривати сором держави, не змінюючи нічого.
Чому культурі не можуть знайти місце
У держави, яка не розуміє, навіщо їй культура, ніколи не буде власної політики.
Причина не в грошах, а у світогляді.
Влада не знає, що культура — це не сектор, а середовище, у якому народ формується як народ. Культура — це пам’ять, мораль і спосіб спілкування зі світом.
Вона тримає людей разом, коли руйнуються інституції. Але в очах політиків це — “розвага”, “піар” або “бренд держави”.
Її не бояться тому, що її не розуміють. Її відсовують тому, що вона нагадує про совість.
Культура — це голос, який влада не може контролювати. Вона здатна питати, судити, не погоджуватись. Тому в системі, побудованій на страху й маніпуляції, їй не залишають місця. І ця відсутність — не випадковість, а стратегія: культура завжди загрожує тим, хто не має ідеї.
Культура як дзеркало
Культура — це дзеркало, у якому видно справжнє обличчя влади.
Вона показує, що за всіма фасадами “інновацій” і “діджиталізації” стоїть банальна байдужість.
І влада цього не витримує. Вона не хоче бачити себе без гриму.
Тому культура завжди фінансується “за залишковим принципом”.
Бо вона не підспівує, вона — нагадує.
Історія знає безліч прикладів: тирани завжди знищували митців першими.
Не тому, що ті мали зброю, а тому, що мали слово.
Слово — це пам’ять. А пам’ять — це небезпека для брехні.
От чому українська влада не терпить культури: вона нагадує їй, що народ — не статистика, а свідомість.
Радянський спадок: страх перед свободою
Ми досі живемо у спадщині радянської логіки, де культура була відомчою дисципліною.
Вона мала “виховувати маси”, але не пробуджувати думку.
Міністерство культури СРСР контролювало ідеологію, а не розвивало творчість.
Україна цю модель не зруйнувала — лише перекрасила її у жовто-блакитне.
Сьогоднішні управлінці мислять так само:
митці повинні бути “лояльними”, історики — “збалансованими”, журналісти — “поміркованими”.
Свобода сприймається як загроза, а інакшість — як диверсія.
Так формується пострадянський симулякр демократії: зовні — свобода, усередині — дозвіл.
Війна і смисли
Після 2022 року культура стала питанням безпеки.
Ворог воює не лише гарматами, а й словами, сенсами, ідентичністю.
Росія веде проти нас смислову війну — переконує світ, що Україна вигадана.
А ми відповідаємо презентаціями та “стратегіями комунікацій”.
Культура — це ППО для свідомості.
Вона захищає не небо, а розум.
І якщо її немає, ворог влучає не по містах, а по головах.
Коли держава вилучає “стратегічну комунікацію” з культури, вона сама роззброюється.
Це не адміністративна дія — це смислова капітуляція.
Держава, що не тримає свій наратив, рано чи пізно втратить свою територію.
Кожна нова влада починає з того, що ліквідує попередню.
Так ми вбиваємо власну пам’ять.
Жодне міністерство не має спадкоємності: кожен приходить “з нуля”, ніби до нього нічого не було.
Це не просто неефективність — це амнезія держави.
Вона забуває, що вже вміла. Забуває власні уроки.
Міністерство культури — чемпіон цієї амнезії.
Його десять перейменувань — десять амнезій.
Ми щоразу починаємо спочатку, ніби попередніх десятиліть не існувало.
І тому ходимо по колу, переконуючи себе, що це — розвиток.
Культура і мораль
Культура — це совість нації.
І влада, що її зневажає, завжди деградує морально.
Де немає культури, там панує цинізм.
Коли чиновник перестає читати, а суспільство перестає мислити — держава вмирає.
Вона може ще якийсь час рухатись за інерцією, але без культури це вже не життя, а механіка.
Моральна деградація починається не з корупції — з байдужості до смислів.
Корупція — лише наслідок культурного колапсу.
Бо там, де вмирає культура, чесність стає дивиною.
Культура як безпекова система
Культура — це не “м’яка сила”. Це тверда основа.
Вона формує ідентичність, витривалість, емпатію, довіру — усе, що тримає суспільство під час катастрофи.
Вона здатна зшивати націю після ударів і втрат.
Без культури навіть перемога не матиме змісту — бо ніхто не знатиме, за що боровся.
Культура — це стратегічна зброя.
Не гармати, а пам’ять. Не ракети, а мова.
Саме вона забезпечує національний імунітет.
І якщо держава не бачить у ній армії духу, вона вже програє війну, навіть стоячи на ногах.
Висновки
Україна не програє ворогу — вона втрачає себе.
І не через слабкість, а через байдужість.
Кожне перейменування — це маленьке самовиправдання, чергова спроба перекласти провину на “попередників”.
Ми створили країну, де слова живуть довше за дії.
Держава, яка змінює таблички частіше, ніж політику, — не реформується, а розчиняється.
Культура — це хребет державності. Без неї влада перетворюється на організацію без душі.
І якщо сьогодні ми не повернемо культурі гідність, завтра вона не зможе повернути нам себе.
Потрібна нова архітектура гуманітарної політики, у якій:
• культура включена до системи нацбезпеки;
• стратегічні комунікації інтегровані з освітою, медіа й армією;
• кожна громада має культурний осередок як центр суспільної єдності;
• митець повертає собі статус морального авторитета, а не “контент-постачальника”.
Це не про гроші — це про сенс.
Бо культура — єдиний ресурс, який з роками не знецінюється, а зникає лише тоді, коли про нього забувають.
І якщо ми не вивчимо цей урок, то чергова табличка на дверях міністерства колись буде останньою.
Культура — це остання зброя, яка працює, коли всі інші зламані.
