Левко Лук’яненко — один із моральних стовпів української державності. Народжений 1928 року на Чернігівщині, він пройшов шлях від радянської системи до її свідомого заперечення. За спробу створення Української робітничо-селянської спілки, яка ставила питання про право України на вихід із СРСР, у 1961 році був засуджений до розстрілу. Вирок замінили на 15 років ув’язнення. Загалом він провів у радянських тюрмах, таборах і засланні понад чверть століття.
Лук’яненко був співзасновником Української Гельсінської групи, політичним в’язнем, дисидентом, народним депутатом, дипломатом, Героєм України. Але найголовніше — він був одним із авторів Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Тобто людиною, яка не лише мріяла про державу, а дожила до моменту її юридичного народження і доклала до цього власне життя.
Його цінність для української національної ідеї — фундаментальна. Лук’яненко довів, що Україна не є випадковою територією між імперіями. Вона є політичною волею народу, який має право на власну державу, власну пам’ять, власну мову, власну історію і власну долю.
Він уособлює не декоративний патріотизм, а жертовну державницьку віру. Не патріотизм прапорців і гасел, а патріотизм тюрми, вироку, заслання, мовчазної витримки і незламного переконання: московська імперія не вічна, а Україна має бути вільною. Для української національної ідеї Левко Лук’яненко — це доказ, що свобода не народжується з комфорту. Вона народжується з людей, які готові заплатити за неї власною долею.
Тому його слова і зараз звучать не як історична цитата, а як наказ живим: якщо серед українців є ті, хто готовий іти на смерть за волю, долю і Україну, — ця нація не приречена. Вона ще має майбутнє.
Памятайте, поширюйте, думайте.
