Її вирощують плакатами про “злочинну бандерівську ідеологію”. Її вирощують регуляторним тиском на істориків, які намагаються сказати складнішу правду про АК і УПА. Її вирощують політичними демаршами навколо Ордена Білого Орла. Її вирощують вимогами до українського Пантеону. Її вирощують істериками навколо “Слава Україні”. Її вирощують блокуванням українського зерна, висипанням нашої продукції на землю і поясненням, що Україна в ЄС шкодить польському сільському господарству. Її вирощують формулою, у якій Україна потрібна як щит від Росії, але небажана як рівна, сильна й конкурентна держава.
І саме тому відповідь України не може бути м’якою.
Не можна відповідати на шовінізм серветкою. Не можна відповідати на історичний шантаж реверансом. Не можна відповідати на політичну кампанію з демонізації української пам’яті черговим “ми відкриті до діалогу”. Діалог можливий між рівними. А коли одна сторона системно виступає прокурором, а друга роками грає роль обвинуваченого, це вже не діалог. Це допит.
Український інститут національної пам’яті в такій ситуації мав би зробити п’ять речей, і всі вони мали б бути зроблені вголос.
Перше — офіційно заявити: Національний Пантеон України є внутрішньою справою українського народу, а не предметом польського погодження. Друга держава може мати думку, але не має права вето.
Друге — опублікувати повний український історичний пакет щодо польсько-українського конфлікту: Сагринь, Павлокома, Піскоровичі, Гораєць, Турковичі, операція “Вісла”, пацифікації, українські депортації, ліквідація української присутності на Закерзонні. Не як “контекст”, а як рівноправний реєстр українського болю.
Третє — вимагати симетрії. Якщо Польща порушує питання УПА, Україна порушує питання АК, BCh, NSZ, WiN, KBW і всього польського військового пантеону, де є українська кров. Якщо Польща вимагає ексгумацій, Україна вимагає ексгумацій і визнання українських жертв. Якщо Польща говорить про злочини українців, Україна говорить про злочини поляків.
Четверте — припинити мовчазне прийняття польської термінології. Формула “бандерівська ідеологія” в польському політичному вжитку сьогодні все більше стає не історичним терміном, а дубинкою проти української державної пам’яті. Україна має це назвати.
П’яте — пояснити партнерам на Заході: антиукраїнська історична кампанія в Польщі об’єктивно працює на Росію. Не тому, що всі її учасники агенти Москви. А тому, що результат той самий: Україна деморалізується, польсько-українська вісь тріскає, українська армія отримує удар по символічному тилу, а Кремль отримує готову картинку “європейці самі визнають український націоналізм проблемою”.
Ось це була б державна політика пам’яті.
А політика “цілування в дупу” — це шлях до поразки.
Бо якщо Україна зараз поступиться в Пантеоні, завтра вона поступиться в назвах військових частин. Якщо поступиться в назвах — поступиться в гаслах. Якщо поступиться в гаслах — поступиться в підручниках. Якщо поступиться в підручниках — поступиться в міжнародній репутації власного визвольного руху. Якщо поступиться там — Польща перетворить свою історичну образу на постійний важіль проти українського ЄС, української відбудови, українського миру і української суб’єктності.
І тоді поразка буде не лише історичною. Вона стане політичною.
Україну поставлять у формат, де її майбутнє постійно потребуватиме чужої згоди. Варшава даватиме оцінку нашій пам’яті. Брюссель — реформам. Польські фермери — нашому зерну. Польські політики — нашому ЄС. Сусіди — нашому миру. Партнери — нашій відбудові. А українці знову стоятимуть посеред власної держави з простим питанням: коли саме ми втратили право бути господарями?
Відповідь: тоді, коли вирішили, що краще не загострювати.
Саме так програють держави зсередини. Не одразу. Не гучно. Не під фанфари. А маленькими “розумними” поступками, які потім складаються у велику капітуляцію. Тут промовчали. Там не відповіли. Тут прибрали гострий кут. Там не згадали українські жертви, щоб не псувати атмосферу. Тут погодилися на польську термінологію. Там дозволили їм визначати, хто у нас герой. І раптом виявилося, що українська пам’ять уже живе не в Києві, а під постійним польським коментарем.
Цього не можна допустити.
Польща може бути партнером. Але не прокурором. Не цензором. Не наглядачем. Не власником контрольного пакета української пам’яті. Польський народ може бути другом. Але польська держава не має права вирішувати, хто стоїть у нашому Пантеоні. Допомога в 2022 році не купує права диктувати українцям 2026 року, кого вони мають шанувати. Сусідство не дає права морального патронату. Історична травма не дає права на шантаж.
Україна не повинна просити Польщу любити наших героїв.
Але Україна повинна змусити Польщу зрозуміти: вона не має права їх забороняти.
Якщо українські інституції цього не зроблять — це зробить суспільство. Якщо УІНП не здатен бути інститутом української пам’яті, українська пам’ять обійдеться без його боягузтва. Бо нація, яка воює за існування, не може дозволити собі інституції, що обслуговують чужу образу замість власної гідності.
Поляки можуть обрати шлях протверезіння. Можуть зупинити цю антиукраїнську істерію. Можуть зрозуміти, що війна з українським Пантеоном не врятує Польщу від російського майбутнього. Можуть нарешті вийти з кресового ресентименту і побачити в Україні не підопічного, не конкурента, не історичного ворога, а рівного союзника.
Але якщо вони цього не зроблять, це насамперед буде катастрофа самої Польщі.
Бо коли щит України буде ослаблений не лише російськими ударами, а й польськими ударами в спину, історія запитає не тільки з Москви. Вона запитає і з тих, хто в момент, коли українці розбирали завали, вирішив воювати не з імперією, а з українськими мертвими.
