Питання московської жорстокості щодо інших народів, особливо українців, не є новим явищем — воно має глибоке історичне коріння, що починається ще в домосковський період, і поступово оформлюється у цілеспрямовану державну практику.
Ще в XV столітті московські князі — зокрема Іван ІІІ, а потім і Іван IV — будували свою політику не стільки на союзах, скільки на безжальному підкоренні та нищенні. Московське суспільство вкорінило в собі модель стосунків «влади як батога», де жорстокість вважалась не аномалією, а інструментом управління.
Коли Іван Грозний вирізав Новгород у 1570 році, вбивши до 60 тисяч осіб за підозру в «зраді», він не лише знищував населення, а й демонстрував, що централізована влада московського типу не терпить інакомислення.
Ця жорстокість закріпилась у військовій системі.
Ще англійський мандрівник Джайлз Флетчер, який побував у московії наприкінці XVI століття, писав у своєму звіті «Of the Russe Commonwealth» (1591): «Страх царської кари тут більший за страх Божий.
І сам цар підтримує цей порядок, караючи навіть за погляд».
У московській військовій культурі жорстоке поводження з ворогом не засуджувалося, а навпаки — заохочувалося.
Коли московити вторглись у Лівонію в середині XVI століття, було зафіксовано масові зґвалтування, тортури, вбивства, розп’яття дітей.
У листі до польського короля 1577 року нунцій папи римського Антоніо Поссевіно писав: «Вони вбивають жінок за те, що ті не хочуть їм підкоритись, і знущаються з тіл, немовби це худоба».
Окрему роль у формуванні цієї поведінки відіграла практика покарання через публічне знищення «іншого». Сприйняття полоненого не як ворога, що втратив зброю, а як істоти нижчого порядку.
В московському арсеналі не було поняття лицарської честі. Польський шляхтич Самуель Маскевич, що потрапив у московський полон під час Смоленської кампанії 1634 року, писав: «Немає в них розуміння честі військової.
Полонений для них — це річ, яку можна бити, гвалтувати, продати або кинути у болото».
Порівняймо це з практиками козацькими, де полонених часто тримали з думкою обміну або навіть включали в громаду.
З XVII століття жорстокість московитів посилилась у рамках «собиранія земель», особливо на теренах Слобожанщини та Наддніпрянщини. Після Батуринської трагедії 1708 року, коли війська Меншикова вирізали до 15 тисяч мешканців міста, включно з жінками й дітьми, Пилип Орлик у своїх «Діаріушах» писав:
«Вони вбивали навіть мертвих.
На могилах танцювали, а в колодязі кидали немовлят».
Це була не просто кара — це була демонстрація:
«Хто не з нами — той гірший за худобу».
У ХХ столітті жорстокість не лише не зникла, а набрала індустріального масштабу.
Під час червоного терору 1918–1922 років цілі регіони України були перетворені на полігони винищення.
Згідно з доповіддю комісара Аронсона (архів ЦК РКП(б), справа №342), в Катеринославській губернії за один місяць 1919 року було розстріляно понад 12 тисяч осіб без суду.
У документі згадується: «Розпорядження про розстріл — з наказу згори, а розчленування тіл — на розсуд виконавця».
Жорстокість у радянській армії стала нормою.
Під час Другої світової війни ворожі солдати з німецького боку часто залишалися вражені тим, як радянські офіцери розстрілювали власних солдатів за відступ.
Відомі «заградотряди», які стріляли в спини своїм же. Це — продовження давнього московського принципу: страх як головний інструмент контролю.
Сучасна жорстокість московитів щодо українців — це не просто спонтанна жорстокість, а системна поведінкова модель, вихована десятиліттями.
На полоненого українця не дивляться як на людину. Його роздягають, катують, знімають на відео — бо для них це не ганьба, а ритуал приниження. При цьому така поведінка часто має внутрішнє виправдання в стилі: «Вони — зрадники, нацисти, відступники», а отже — «можна все».
Одним слово - нелюди, яких не змінила цивілізація.
Не піддаються.
Історія України.
