Попередня розгромна стаття в Politico ще могла розглядатися, як замовлена внутрішніми конкурентами в середині їх мафіозної структури, оскільки видання на європейському континенті неприховано приторговує замовними статтями. Сам Єрмак там, щонайменше тричі, публікував проплачені панегірики про себе.
Але The Economist таким ніби ж не грішить. Видання написало про вплив Єрмака. Про його роль у кейсі Чернишова, заміну уряду і ймовірне звільнення Буданова.
«...Але воєнна драма України — лише один бік історії. Не менш тривожним є внутрішній фон — політичні потрясіння, чистки та міжусобні конфлікти, які можуть розхитати країну зсередини набагато небезпечніше, ніж будь-які дії росії на фронті».
Мені здається, що ми знову почуємо про «замовлення» Єрмака конкурентами. І хто ж насмілився кришити батон на найвпливовішого міжнародника сучасності за версією Зеленського?
Відповідь проста і очевидна - союзники таким чином подають ультиматуми Зеленському щодо звільнення Єрмака і зниження його впливу на українську політику, економіку, міжнародну дипломатію, правоохоронну та судову систему.
The Economist:
«Україна воює, але воює не лише на фронті. В країні триває й інша, куди менш помітна, але не менш руйнівна війна — кулуарна, підкилимна.
Її поле бою — владні кабінети.
Її зброя — компромат, підкилимні угоди, тиха ліквідація конкурентів.
Ворог — не зовнішній, а внутрішній, і найнебезпечніше — він діє від імені держави.
У червні Україна спостерігала одразу три ключові епізоди, які більше нагадують сюжет політичного трилера, ніж щоденника країни, що воює.
Обвинувачення у корупції віце-прем’єра Чернишова, чутки про зміну прем’єра Шмигаля на Юлію Свириденко, і знову спроба усунути з посади керівника ГУР МО Кирила Буданова.
➤Спільним знаменником усіх цих подій, за версією багатьох співрозмовників The Economist, є постать голови Офісу президента Андрія Єрмака. Його роль уже не другорядна — він не «сірий кардинал», він центр прийняття рішень.
➤ Єрмак — уособлення «нової старої» моделі влади, де не титул визначає вплив, а доступ до вуха. При цьому вся його кар'єра — зліт із периферії продюсерського і юридичного бізнесу у серце державного механізму не дає впевненості у відсутності конфліктів інтересів.
➤ Його стиль — вертикальний, персоналістський.
Його політика — це не політика, а стратегія виживання, де союзники стають витратним матеріалом, а конкуренти — об’єктами публічної дискредитації.
Чернишов, за логікою оточення, став занадто самостійним — шукав прямі контакти з американцями, не погоджуючи кожен крок з ОП.
Це і стало його справжнім злочином, а не сумнівна історія з житлом. Його усунення відкрило шлях до просування Свириденко — молодої, лояльної, технологічної.
При цьому нинішній прем’єр Шмигаль — зручний, слухняний, «нейтральний» — теж, схоже, вже не відповідає вимогам часу.
➤ Очікувана зміна не лише прем’єра, а й міністрів — освіти, культури, охорони здоров’я, соціальної політики, можливо, фінансів — означає завершення консолідації влади під одним центром впливу.
Справжній трилер розгортався довкола генерала Буданова — самостійної, непередбачуваної постаті, яка зберігає вплив на силовий блок і має підтримку союзників. Спроба його усунення, вже дев’ята, якщо рахувати неофіційні, не вдалася, ймовірно, через втручання з боку США.
➤ Тенденція небезпечна:
У воюючій країні відбувається тиха чистка елементів системи, які зберігають власну суб’єктність.
Єрмак не має формального мандату, але, за оцінками джерел, він контролює до 85% інформаційного потоку, що доходить до президента.
Це — монополія на реальність.
У такій ситуації навіть розсудливий керівник держави починає мислити в категоріях, які йому передають. Невипадково один посадовець сказав: «Це вже фактично одна людина».
➤ Ризик очевидний: коли в голові держави починає говорити інша людина, країна перестає бути демократичною.
Невипадково на Заході, зокрема у США, зростає роздратування не самою Україною, а її управлінським стилем.
Стилем «закритих дверей», персональних рішень, зневаги до процедур і відкритості.
Двоє партнерів, які рік тому аплодували Києву стоячи, сьогодні починають гримати дверима. Сигнали, що надходять з Вашингтона, щодо небажаності подальшого укріплення авторитарного стилю — це не просто занепокоєння, а попередження.
➤ Ключова загроза — не в тому, що в країні зміцнюється один чиновник, а в тому, що влада в умовах війни вибирає не мобілізацію і відкритість, а цехову закритість, касту, патронат.
Не довіру до суспільства — а підозру до всіх поза найближчим колом.
Україна, як влучно зазначає один з посадовців, продовжує воювати проти зовнішнього ворога.
Але всередині все частіше грає у гру з самою собою. І це не просто політичний цинізм, це стратегічна помилка.
Ворог на сході не виграв, але держава ризикує програти сама собі навіть без жодного залпу гармати...»
.
Верхівка загралася у власну войнушку при недорікуватому інфантильному наполєончику.
