METRO оголосила про призупинення роботи торговельного центру в Запоріжжі з 1 серпня через російські атаки. Це не банкрутство, не провал менеджменту, не падіння попиту і не наслідок конкуренції. Працюючий об’єкт припиняє роботу тому, що держава більше не може гарантувати фізичну безпеку його працівників, покупців, товарів і будівлі.
Компанія, яка інвестувала в українську економіку понад 600 млн євро, відступає з прифронтового міста не перед іншим ритейлером, а перед російською зброєю. Ось справжній економічний результат війни: там, де вчора були каси, постачальники, робочі місця, податки і товарообіг, завтра буде зачинений об’єкт і ще одна ділянка українського економічного простору, з якої бізнес витіснив ворог.
21 липня російський удар повністю знищив торговельний центр «Епіцентр» у Сумах. За даними самої компанії, від початку повномасштабного вторгнення повністю знищено вже дев’ять її торговельних центрів, ще чотирнадцять пошкоджено, один залишається на окупованій території, зруйновано також логістичний хаб на Київщині. Сукупна площа знищених, окупованих і пошкоджених об’єктів становить близько 660 тисяч квадратних метрів. Це не просто втрачені бетонні коробки. Це сотні мільйонів доларів інвестицій, тисячі робочих місць, локальні постачальники, транспорт, складські запаси, податки громад і можливість людей купувати необхідні товари у власному місті.
Росія послідовно б’є по «Новій пошті» — фактично кровоносній системі української торгівлі. У січні 2026 року двома ракетами та чотирма ударними дронами було знищено вантажний термінал у Коротичі біля Харкова, пошкоджено поштовий термінал, загинули четверо працівників, ще четверо були поранені. У квітні було знищено термінал у Луцьку. У червні — один із головних інноваційних сортувальних терміналів компанії у Києві, разом із частиною обладнання та вантажів. Щоразу компанія перебудовує логістику, перемикає потоки на резервні вузли, компенсує клієнтам посилки і відновлює роботу власним коштом. Держава демонструє «стійкість», але платить за неї переважно приватний власник.
У липні було знищено склад готової продукції Philip Morris у Києві. У лютому російський удар майже повністю зруйнував найбільший склад готової продукції Roshen у Яготині. У вересні 2025 року ворог атакував логістичний центр «Епіцентру» на Київщині, а компанія вже тоді оцінювала сукупні втрати від агресії більш ніж у мільярд доларів. Це різні власники, галузі й політичні асоціації. Спільне одне: Росія знищує не абстрактні «об’єкти», а накопичений український капітал — запаси, будівлі, виробничі лінії, сортувальні системи, транспорт і роки інвестицій.
Та сама картина на морі. Maersk не пішов з України остаточно, але призупинив сервіс через Чорноморський рибний порт. Судно та всі імпортні вантажі, призначені для розвантаження в Чорноморську, компанія перенаправила до румунської Констанци. Експортерам запропонували скасовувати бронювання або також переносити порт завантаження до Румунії. Перед цим Kernel припинив операції у головному порту Чорноморська після серії російських атак. Формально український товар може продовжити шлях. Фактично портові збори, перевалка, частина логістики, робочі місця та валютний дохід переміщуються за кордон, а український бізнес отримує довший маршрут, затримки і додаткові витрати.
Allseeds — один із найбільших виробників та експортерів рослинних олій — призупинила операційну діяльність в Одеській області через різке посилення атак на портову та логістичну інфраструктуру. Компанія прямо вказала, що подальша робота створює надзвичайні ризики для життя працівників і виробничих потужностей. Коли зупиняється такий комплекс, втрати не обмежуються балансом однієї юридичної особи. Разом із ним втрачають фермери, постачальники сировини, перевізники, портовики, залізниця, громади і весь ланцюг переробки українського зерна на продукт із доданою вартістю.
Окремою кампанією Росія нищить паливну інфраструктуру. За даними керівника ОККО, лише за два місяці компанія втратила чотири нафтобази з великими запасами пального, а вісім автозаправних комплексів були пошкоджені. 5 червня удар по АЗК ОККО на Херсонщині вбив працівницю та клієнта, ще п’ятеро співробітників постраждали. На Запоріжжі за кілька тижнів зафіксували понад п’ятдесят атак на АЗС, більш як десять об’єктів були частково зруйновані або серйозно пошкоджені. Загальноукраїнські оцінки за один місяць різняться — представники ринку говорили приблизно про сто атак, інші експертні підрахунки перевищували 160 епізодів. Це вже не випадкові влучання, а системний тиск на мережу, без якої не працюють швидкі, пожежні автомобілі, аграрна техніка, вантажівки, генератори, автобуси і вся регіональна логістика.
Так московія веде економічну війну. Вона намагається зробити українську територію непридатною для капіталу. Щоб страховик відмовився страхувати. Щоб судновласник змінив порт. Щоб постачальник вимагав стовідсоткову передоплату. Щоб банк підвищив ризикову премію. Щоб працівник виїхав. Щоб компанія перенесла склад, виробництво або штаб-квартиру за кордон. Щоб інвестор, який уже вклався, почав думати не про розширення, а про евакуацію активів.
Для підприємця російський удар це розрив усього фінансового циклу. Бізнес уже заплатив за товар або обладнання, купив валюту, профінансував доставку, сплатив імпортний ПДВ, мито, оренду, зарплати та банківські відсотки. Гроші від клієнта він часто мав отримати лише після розмитнення, доставки, введення в експлуатацію або бюджетного фінансування. Якщо склад знищено посеред цього циклу, актив зникає, а зобов’язання залишаються. Не зникають кредити. Не повертається сплачений ПДВ. Не анулюються зарплати. Не зупиняються договори з клієнтами. Не відновлюється автоматично оборотний капітал.
У нормальній державі, яка веде екзистенційну війну, захист економіки мав би бути окремою частиною оборонної доктрини. Не додатком до економічної політики, не презентацією на форумі й не черговою грантовою програмою, а системою з конкретними об’єктами, бюджетами, відповідальними органами та вимірюваними результатами.
Порти, логістичні термінали, склади продовольства і ліків, елеватори, нафтобази, АЗС, великі торговельні центри, виробничі майданчики та вузли доставки мають розглядатися як інфраструктура національної стійкості. Для них потрібні карти ризиків, інженерний захист, укриття персоналу, протипожежні резерви, розосередження запасів, дублювання критичного обладнання, локальні системи РЕБ і пріоритетне прикриття там, де це військово можливо. Держава не здатна поставити комплекс ППО біля кожного магазину, але вона зобов’язана визначити, які економічні вузли підтримують життя цілих регіонів, і не залишати планування їхньої безпеки виключно приватному власнику.
З 1 січня 2026 року держава нарешті запустила механізм часткової компенсації воєнних ризиків. У березні максимальну компенсацію за пошкоджене або знищене майно збільшили до 30 млн грн, а компенсацію страхових премій — до 3 млн грн. Це необхідний крок, але не повноцінна стратегія. Пряма компенсація поширюється лише на десять областей підвищеного ризику, не покриває старі збитки і виплачується лише за майно, яке підприємство заздалегідь включило до програми до моменту удару. Склад у Києві, якщо його власник не має приватного страхування, не отримує такої ж прямої компенсації, як актив у визначеній прифронтовій області. Для великого логістичного центру, заводу, нафтобази чи гіпермаркету ліміт у 30 млн грн може покрити лише малу частину реального збитку.
Станом на 19 березня держава повідомляла лише про 52 заяви на компенсацію пошкодженого майна, з яких підтверджено двадцять, і про 21 заяву на компенсацію страхової премії. На тлі країни, де сукупна пряма шкода вже на кінець 2025 року оцінювалася у 195,1 млрд доларів, соціально-економічні втрати — у 666,7 млрд, а потреби відновлення — у 587,7 млрд доларів, це поки що пілотний механізм, а не фінансовий щит української економіки.
Державна стратегія мала б починатися з загальнонаціонального фонду воєнного страхування і перестрахування, капіталізованого Україною та партнерами. Він повинен покривати не лише стіни й обладнання, а й товарні залишки, переривання діяльності, релокацію, аварійну оренду нового складу, відновлення інформаційних систем і критичний оборотний капітал. Виплата має запускатися швидко після фіксації ДСНС, поліцією та реєстром пошкодженого майна, а не після багатомісячної бюрократичної ходи.
Після підтвердженого удару підприємство повинно автоматично отримувати податкову та кредитну паузу, доступ до державного мостового фінансування, компенсацію відсотків, допомогу зі збереженням персоналу і право без штрафів переглянути строки державних контрактів. Інакше виникає абсурдна модель: Росія знищує майно, а українська держава наступного дня вимагає від власника вчасно сплатити податки, виконати договір, утримати працівників і самостійно відновити об’єкт.
Окремим напрямом має стати підтримка розосередження економіки. Не чекати, поки ракета знищить єдиний термінал, а співфінансувати резервні сортувальні вузли, дублювання серверів, мобільні склади, автономну енергетику, запасні виробничі лінії та альтернативні логістичні маршрути. Війна довела, що централізований великий об’єкт є одночасно ефективним у мирній економіці й надзвичайно вразливим у воєнній.
Працівники таких підприємств також мають розглядатися не як безіменний «трудовий ресурс», а як елемент економічної оборони. Інженер, оператор складської автоматики, водій спеціалізованого транспорту, сервісний фахівець, митний декларант, енергетик і керівник логістичного вузла не замінюються за один день. Неможливо одночасно вимагати безперервної роботи критичних ланцюгів і створювати для бізнесу нестабільні, постійно змінювані правила критичності та бронювання.
Натомість держава досі переважно реагує після удару. Приїздять рятувальники, поліція фіксує злочин, місцева влада повідомляє про наслідки, компанія пише, що все відновить. Через кілька днів новина зникає. Власник залишається зі збитком, працівники — без робочого місця, громада — без податків, а економіка — без ще одного вузла.
Це не стратегія економічної стійкості. Від слова "взагалі".
Дуже фальшиво звучить риторика з телемарафонів та соцмереж про те, що «Путін уже програв». Телевізійний Голобородько може оголосити геополітичну перемогу хоч щовечора. Але реальна війна вимірюється не промовами. Вона вимірюється тим, чи відкриється завтра METRO у Запоріжжі, чи зайде судно в український порт, чи запрацює термінал «Нової пошти», чи відновить виробництво Allseeds, чи матиме фермер пальне, а лікарня — доставлені ліки. Коли ворог закриває магазин, зупиняє завод, змінює маршрут контейнера і спалює нафтобазу, він не просто завдає матеріального збитку. Він відвойовує в України економічну територію.
Захищати бізнес — це не робити подарунок власникам. Це захищати зарплати, податки, експорт, постачання армії, роботу лікарень, продовольство, логістику і здатність держави взагалі фінансувати війну. Економіка є таким самим фронтом, як енергетика, зв’язок чи транспорт
