Держава без мети — це просто апарат. А апарат завжди служить тому, хто сів на трон.
Україна вже понад 30 років дрейфує у постколоніальному морі без чіткого курсу. Ми воюємо, страждаємо, віримо — але не розуміємо, що саме ми будуємо.
Соціальну державу? Ліберальний ринок? Мілітарну фортецю?
Ніхто не скаже. Бо мета держави — ніколи не була артикульована.
А без мети — немає відповідальності. Неможливо оцінити успіх, не маючи еталона.
Тому кожна нова влада переписує поняття «успіху» на свій смак:
то це зростання ВВП,
то — гарна картинка в Davos,
то — відсутність бунтів під Банковою та на Майдані .
Але це не політика. Влада без контролю — не влада, а інструмент колонізації власного народу.
Сьогодні в Україні:
• парламент працює не на виборця, а на рейтинги президента;
• судова система існує не для закону, а для дзвінків;
• уряд — не орган самостійної політики, а менеджерський корпус Офісу Президента.
Це — вертикаль узалежнення, в якій контроль ізнизу — неможливий, а зверху — надмірний.
І це не тому, що інститути не прописані. Це тому, що вся логіка держави замкнена на одну постать — Президента.
Президент — не монарх, не господар і не цар. Але ми досі цього не зрозуміли.
У нас інститут президента сприймається як сучасний цар — сакралізований, недоторканний, завжди правий.
Під це вибудовують усе: інформаційну політику, кадрову систему, міжнародні перемовини.
І тут найнебезпечніше:
— доки суспільство не є зрілим,
— доки нема освіти громадянина,
— доки партії — це клуби PR-лояльності,
— давати одному «холуєві» важелі повної влади — злочин проти державності.
Кожен наступний Зеленський, Янукович чи Порошенко — не виняток, а продукт моделі, в якій особа важливіша за структуру, рейтинг важливіший за інституцію, а “рішучість” замінює закон.
І саме тут стає актуальною книга Генрі Кіссінджера «Лідерство: Шість стратегів світової політики».
Кіссінджер аналізує шістьох лідерів — від де Голля до Тетчер, — але всі вони мали дещо спільне:
- вони діяли в межах мети держави;
- вони не перевищували свої повноваження, навіть у кризу;
- вони вибудовували інститути, а не культ власної особи.
У них був головний принцип: «Я — не влада. Я — відповідальність.»
Чи багато таких???!
Україна потребує не ще одного “рішучого керівника”. Потребує перезаснування республіки.
Держава має мати формулю мети — свобода, гідність, солідарність, оборона.
Президент має бути сервісною функцією, не тотемом.
Парламент — місцем народного представництва, а не клубом Банкової.
Суд — джерелом справедливості, а не інструментом знищення опонентів.
Громадянин — суб’єкт, а не глядач.
Доки ми не назвемо речі своїми іменами — ми не збудуємо країни.
Бо там, де немає мети, — влада стає брехнею.
А там, де президенту дають усе, — завжди буде узурпація.
Навіть якщо починалось із гарних слів і патріотичних відео.
7 кроків до перемоги — це не про перемогу над ворогом. Це про перемогу над власною неготовністю бути політичною нацією.
І перший крок — усвідомити, що
держава — це не влада.
Держава — це ми.
