Скрін з коментарем під відео з Одеси, де на ринку 7 км містяни побилися з ТЦК.
Бо є базові принципи. І є совість. Яка не дала б жити закордоном, коли в Україні війна. Є така річ у меншості, яка мучить і не дає жити спокійно, поки не зробиш те, що вважаєш для себе правильним.
Таке складно пояснити більшості, але не треба пояснювати меншості. Що воюєш ти не через гроші, а через власні переконання. Що йдеш ти туди не через мотивацію від влади. Що війна - вона не має обраних, вона косить як траву, території разом з людьми будь-якого ґатунку, з будь-якими переконаннями. І поки в мене є такі реальні приклади, як ось один з друзів, Yaroslav Lytovchenko , я не зможу зрозуміти іншу сторону. Ніяк і ніколи. Є приклади людей, які не стукають себе в груди, витребуючи для себе умови, за яких вони підуть. Пішли мовчки.
Страшно всім. І жити хочуть всі. А особливо ті, на десяток яких напирає сотня росіян.
На один Покровськ, якщо не помиляюсь, кинуто під 12 000 російського мотлоху. За Покровськом - Павлоград. За Павлоградом - Дніпро. А там і Полтава, і Харків в напівоточенні.
Я інколи й сама занурююсь у повсякденне життя, де магазини працюють, в кінотеатрах йде знову якась квартальна хрєнь, є дах над головою і робота. Але коли висунеш голову з піску, як страус - одразу повертаєш себе на місце. Нічого не буде, якщо сюди дійде фронт.
Геть нічого.
Мені достатньо подивитись документалку про роботу ЗСУ. Про кров, біль і смерть. Ось де вона - справжня реальність.
Скільки маємо міст, селищ, яких більше не існує? Як виглядають Вовчанськ, Куп'янськ, Покровськ та інші? Так само можуть перестати існувати Харків. Одеса. Інші. Бо росіяни не цінують і не жаліють.
Зелена влада корумпована й непрофесійна. Але вона не є Україною.
Дякую всім хлопцям, які є друзями в Фейсбуці, які воюють. Дякую, що я дізналася про вас. Про вашу щоденну роботу.
