Чий Крим? На цьому старому фото мені лише 16, і я тоді була у справжньому українському Криму. Перший курортний роман - це ж класика! Мій обранець, Сергій - крутий хлопець-ровесник, який узяв харизмою та дикою впевненістю:
— Привіт, може познайомимось? Мене Сергій звати. Сходимо увечері на дискотеку на ''Енергетик''?
— Запитаю, чи тато відпустить так далеко.
— Уже відпустив. Я з ним ще вчора увечері про все домовився...
Сергій був із Сімферополя, розмовляв, звісно, російською і щиро вважав Крим російським. Це був кінець 90-х, незалежній Україні вже майже 10 років, а його годинник уперто показував ''московское время'', тобто на годину пізніше...
Мені це здалося тоді страшенно дивним. І я мимоволі задалася питанням: а звідки ж у Криму русzкі?
Відповідь я, абсолютно випадково, «нарила» надцять років потому, у власному генеалогічному дереві... Мої предки й виявилися тими самими «першими руськими», якими заселили півострів після російсько-турецької війни.
Операція "Крим Наш": Легенда Потьомкіна
Внаслідок поразки 1774 року турки покидають Крим, лишаючи півострів ледь не безлюдним. Князь Потьомкін на радощах звітує імператриці Катерині: «Крим наш»! І прибріхує, що півострів вже заселений руським людом. Катерина обіцяє навідатися, а Потьомкіну доводиться «напружитись», бо у пустинний, бідний край навіть втікачі-кріпаки й каторжники не поспішають. Час підтискає!
У грудні 1783 року Потьомкін робить хід конем: вирішує заселити Крим своїми ж солдатами, які вже «розквартировані» по землянках. Одними з перших «щасливчиків», яким князь пожалував кримські землі на березі річки Зуя, стають відставні гренадери двох російських полків. (А це, до речі, були ті ще козаки! Голіруч у бій, метали ручні гранати, стояли проти кавалерії).
24 прізвища перших поселян збереглися в архівах. Усі вони іменувалися росіянами - така була легенда для Катерини. Але понад половину цих прізвищ я б не назвала суто російськими: Казначей, Гордій, Козаченко, Литвиненко, Бойчук... Тополенко...
Український хрін і мазанки
Ну окей, можливо, це співпадіння, але... що ж ті солдати починають робити на своїх пустинних і малородючих землях? Будувати хати-мазанки, не рускі ізби чи сруби, а саме мазанки, вкриті очеретом. Називають себе поселянами, а селище - слобідкою. Навесні, на геть неродючих ґрунтах, починають сіяти зерно, займатися городництвом і садівництвом.
І найцікавіше: у промислових масштабах вони займаються заготівлею хрону! А хрін - то така річ, яку без сала не з'їсиш. Правда ж?
Міцність цього зуйського хрону зацінила й сама імператриця, яка таки виконала обіцянку та навідала Зую в 1787 році. Відтоді цей хрін постачався до царського двору ще сотню років! А доти про нього на Росії навіть не чули!
На час візиту імператриці в поселенні вже проживало майже три сотні люду. Кажуть, щоб історія з «русскими городами» заселеними виключно солдатами виглядала правдоподібніше, у слобідку привезли невільниць-кріпачок з ближніх Придніпровських територій. За легендою, солдати виклали в ряд свої шапки, а дівчата обирали ту, яка «на них дивилася». Так і сформувалися перші «рускі» родини в Зуї.
Топоніміка не бреше
На «український» слід у цих перших «руских» городах у Криму натякають і топонімічні назви, які збереглися й донині. Наприклад, поряд із Зуєю було грецьке поселення з переправою. Греки відмовились підкоритися Катерині, і вона наказала спалити містечко. Ця місцина й досі іменується російською мовою... Погориле.
А ще в Зуї з тих часів й понині є: Рывчак (саме з «Ы», це не одрук!), Круча, Большой і Малый Ставок (не пруд, а саме Ставок!), Свинячья балка, Казани... Такі собі «исконно рускі» назви на «исконно руских» територіях, чи не так?
Навіть свого коханця Вербовського у Зую Потьомкін привіз неруського, а із Західної України, про що писав у листі - «потєхі раді». Саме нащадок того самого княжого угодника Вербовського через 150 років тягтиме «руский мир» і совецку власть в згуртовану й батька бити Зую.
Нескорені
Нащадки «руских» гренадерів із тими ж таки українськими прізвищами перших поселян Зуї вміли за себе постояти: до останнього виступали проти колгоспу, а прорадянського Вербовського тихцем пришибли цеглиною. За це всі були відправлені засновувати нове поселення в Республіці Комі - Ухту. Але українську душу не скорити: вижили на рудниках і повернулися туди, де рід і коріння.
Це історія моєї кримської сім'ї з прізвищами Тополенко та Остапенко, яких «потєхи ради» колись видали за руских, аби через 250 років мати підставу назвати Крим російським...
P.S. Цікаве у мене вийшло вітання з Днем народження. Може хоч гикнеться десь тому рускому кримчанину Сергію, якому сьогодні стукнуло 42! Слава Україні!
Так, це мій старий текст, який пів року тому неочікувано отримав понад 1.2 млн переглядів і кілька тисяч репостів. Сьогодні обговорення під тим дописом знову "ожило". Мабуть, питання "Чий Крим?" актуалізувало читацький інтерес, тому публікую свій допис вже втретє, подумки наближаючи і власну мрію...
Vitalina Topolenko
