Хто тільки не висловився з приводу прогнозів аналітиків JPMorgan з приводу сценаріїв закінчення війни в Україні.
Нагадаю: нам напророчили на 50% «грузинський» сценарій - поступове залишення сам на сам з росією і падіння до її сфери впливу. Інші сценарії - «південнокорейський», «ізраїльський» і «білоруський» приблизно поділили між собою інші 50% вірогідності.
До цього прогнозу висловлено чимало обґрунтованих претензій. Авторам закидають нерозуміння України, природи нашого спротиву, динаміки суспільства, змін, що відбулись після 2014 і 2022 років… Все це так. І дуже доречно, що цю дискусію перенесли на шпальти і західних медіа і сегментів соцмереж: чим більше позитивного знання про Україну, тим краще.
Але такі відсторонені - хай поверхові і без глибинного розуміння - погляди в можливе майбутнє насправді дуже корисні. Бо вони допомагають глянути на самих себе. Ба більше: вони дають уявлення про те, як нас бачать в світі. Які там стереотипи і очікування. І як відповідно змінювати нашу інформаційну роботу назовні і змістовну політику всередині - яка єдина здатна генерувати переконливий зміст для роботи інформаційної.
Щоб не впасти в «грузинський сценарій», треба «не стати Грузією». Чимало написано про те, що «ми не такі». Але давайте визнаємо: динаміка громадської думки - річ дуже залежна від обставиниі тривалих інформаційних впливів. Влада може тішитись показниками «довіри» - аж поки не вріжеться сходу в крижану реальність.
Бо попри всі оптимістичні заяви і патріотичні настанови, тривожні сигнали лунають. А російський бульдозер, як відомо, повзе.
1. Сам факт появи подібних прогнозів показує, як сприймають події у західному аналітичному середовищі. Саме собою це не смертельно.
Україна з часів відновлення незалежності у 1991 багато разів показувала себе «неочікуваною націю», unexpected nation словами друга України британського дослідника Ендрю Вілсона. Зрештою, ми скористались швнчом відновити незалежність у 1991, не впали у внутрішній конфлікт у 1994-96, відбили намагання встановити проросійський режим у 2004, захистили європейський вибір у 2014 і стали на український курс, а у 2022 Київ не «впав за три дні». Все - всупепеч прогнозам маститих радянологів/російськознавців.
Однак сам імідж «країни всупереч» порядком піднабрид. Хотілося б асоціюватися із чимось більш довготривалим і стратегічно присутнім. Україна за потенціалом є регіональним лідером і здатна посісти в регіоні місце на кшталт Туреччини. Але для цього треба, хоча б подібно до Туреччини, привести до ладу наші спроможності. Щоб розмови про український потенціал не звучали більше як відомий анекдот.
2. У звʼязку з цим напрошується потреба в зміні дипломатичної та інформаційної роботи за кордоном.
Оцінкою роботи є результат. Це особливо видно на зовнішньому напрямку.
Тому замість «дипломатії договорняків про сімейні фото» Єрмака має прийти підхід «дипломатичного хабу» - скоординованої роботи влади, опозиції, експертів, лідерів думок, діячів культури, журналістів… усіх, кого чують.
А замість російськомовного убожества «дом-фрідом» має бути відновлено професійне іномовлення, і наповнено змістами і зассобами донесення, які зроблять новини з України помітними, позицію України - видимою, а думку України - неможливою до ігнорування.
Досвід обох таборів у Другій світовій може підказати вдалі та невдалі інституційні рішення, а розвиток соцмереж - дати можливість донести повідомлення туди, де необхідно, і у вигляді, який «зайде».
І так, «марафон» маст дай. Ресурси знадобляться якраз для нормального іномовлення.
3. Людський фактор. Чимало критиків згаданого прогнозу JPMorgan вказують, що «західні аналітики не розуміють природи нашої стійкості».
Змушений виступити на захист колег - трохи розуміючи, як працюють тамтешні установи. Там діє принцип - «рахунок на табло». Можна справедливо пишатися стійкью незламністю - але давайте згадаємо про стан мобілізації. Ключового елементу опірності країни в війні.
Тут не треба про «рашистське іпсо» - у нас же чесна розмова. Спроби «присоромити ухилянтів» точно мають моральну силу в вустах тих, хто воює - але чи вони ефективно виконують поставлену задачу? Чи збільшують кількість рекрутів?
Мобілізація - серйозна тема, яку не раз тут обговорювали. Але питання базової підготовки, строків і умов служби, справедливого рекрутування, швидкої реакції на проблеми і захисту прав людини, інформаційного супроводу - все ще залишаються невирішеними. А спроби замінити вирішення проблем піарним «перетряхуванням» - чи то керівництва ТЦК, чи закладів МСЕК - ситуацію не покращують.
Це той випадок, коли величезну проблему треба розбити на кілька менших, вирішити їх - і стане легше й загалом. Але не вирішуються конкретні проблеми - то залишається і загальна. А бульдозер повзе, грошей на орків у ворога поки вистачає.
4. Компенсувати перевагу ворога у живій силі можна і треба застосуванням нових технологій і масовим виробництвом.
Українці здатні до творчих ефективних рішень - це визнає навіть ворог.
Але ці рішення мають підхоплюватися і масштабуватися. А замість почивати на лаврах - має вестись постійний пошук, як зашкодити ворогу і захистити своїх. Тут теж не може бути партійних симпатій та антипатій, всі ідеї і виробництва мають бути задіяні, а не відкинуті, подавлені чи рейдовані, бо повʼязані Порошенком чи будь-ким, хто не подобається владі.
Виживання країни залежить від того, щоб українська влада виходила з ефективності для країни, а не перспектив на виборах.
5. Для здійснення потрібних змін категорично не підходить нинішня система управління «5-6 менеджерів». Точніше, певне, «4-5 менеджерів» після загибелі Портнова.
Образно кажучи, всі, хто в човні, мають отримати по веслу і можливості грести саме там, де ефективно. А влада намагається з капітанського містка натомість бити веслами по голові тих, кого вважає перепоною до безроздільного і безкінечного панування. Впритул не бачачи небезпеки і сподіваючись, що «якось буде», «пронесе» і «обійдемось без Порошенка (а також генералів, мерів, підприємців, журналістів тощо)».
Ось такі дії, до речі, які чіткі і видимі в світі, штовхають аналітиків на висновки про «грузинський сценарій». Бо це ж було вже, як модно цитують Кучму.
Найкраще спростування таким викладкам - не мантри про потужну незламність на марафоні чи через моноделегації слуг за кордоном, а через десонстрацію реальної єдності. Для цього, власне, і придумано уряд національної єдності як інститут воєнного часу в демократичній державі.
Тим більше, смерть Портнова по-своєму створює для цього шанс. Взятий в союзники проти «папєрєдніков» ватний рейдер, який ще у 2018-19 роках погрожував українським патріотам таборами та «воспітатєнимі мєропріятіямі», тепер перестав бути. З ним може - і повинне - розпачтись усе кубло корупційних звʼязків з антимайданівським, російським по суті душком.
Але саме собою не станеться. Бо надто звикли Єрмак з Зеленським до всевладдя. Зберігатимуть спрута за будь-яку ціну. А це вже створює системний виклик - по всьому ланцюжку описаних тут факторів.
Бо якість управління «4-5 менеджерів» не відповідає масштабам задач. І питання лише в тому, чи вистачить Україні ресурсів перестояти і «переупрямити» росію, коли на кожному повороті влада діє в кращому випадку «задовільно», а не «добре» чи «відмінно». Зате добре пояснює людям.
От тільки піар-картинки не зупинять дронів та орочих штурмів.
Я писав раніше, що «чуда не буде». Знищення Портнова прибрало один з елементів, який робив владу нездатною до змін.
Нині відкрилось вікно можливостей. І зміст українського сценарію насправді залежатиме аід того, наскільки українці зможуть виправити систему управління, яка дозволить краще розпоряджатися ресурсами і отримувати допомогу, що дозволить вистояти і перечекати, коли росія надірветься.
—
Ілюстрація: так ШІ побачив наші перспективи. Сонце для нас зійде - якщо докладемо зусиль на шляху крізь пекло
