Є речі, які в нормальній країні не повинні навіть виникати як жанр. Не тому, що “влада свята”. А тому, що влада — це процедура, відповідальність і контроль, а не легенди, не культ і не містифікація.
Але ми живемо в реальності, де колишня прессекретарка Мендель Офісу Президента публічно описує історії про “магію”, “ритуали”, “шаманів” — і це не виглядає як маргінальний фейсбучний дурдом. Це лягає на ґрунт. Це резонує. Це має аудиторію. І саме цей резонанс — вирок Банковій.
Як працює нормальна держава? Дуже просто: є порядок ухвалення рішень, є компетенції, є відповідальні, є протоколи, є контроль, є публічна логіка дій. У такій системі чутка довго не живе — її або спростовують доказами, або підтверджують фактами, або карають за брехню.
Як працює нинішня вертикаль? Вона роками вчила суспільство іншому:
не важливо, що написано в законі — важливо, що “вирішили там”.
не важливий механізм — важливе “наближення”.
не важлива відповідальність — важливий образ.
Ось вам і результат: держава перестає бути інституцією і стає двором. А двір завжди обростає легендами. І легенди не виникають із пустоти — їх живить сама конструкція влади: закритість, культ “єдиного центру”, ручний режим, страх перед прямими запитаннями.
Проблема — у племінній моделі управління
Коли країною керують як плем’ям, усе стає примітивним:
• замість нормального політичного діалогу — табу;
• замість пояснення — моралізаторство;
• замість звіту — шоу;
• замість відповідальності — “не на часі”;
• замість держави — культ.
Так працює плем’я: є вождь, є “жреці”, є недоторканні, є чужі, яких можна знищити словами. І тоді будь-яка історія — навіть найбожевільніша — починає сприйматися як “можливо”. Бо інституційного ґрунту немає. Є тільки атмосфера.
І знаєте, що найстрашніше? Це не приниження українців. Українці у війні показали зрілість, на яку Банкова часто не тягне. Приниження робить саме влада: вона штовхає громадян у архаїку, де реальність пояснюють не законами й відповідальністю, а плітками і страхом.
Якщо це правда — це державна небезпека. Якщо це брехня — це теж державна небезпека
Тут нема “смішного варіанту”.
Якщо ці історії правдиві хоча б частково — це питання адекватності, безпеки та придатності до управління. Країна у війні не може собі дозволити керівництво, яке живе в світі символічних ритуалів, замість світу рішень і фактів.
Якщо це неправда — тоді це інша катастрофа: колишня людина з Банкової виносить публічно токсичний наратив, що б’є по державі, а у відповідь — тиша або показова зневага. Значить, нагорі не існує здорової політичної культури, є лише “свої” і “чужі”, а державна комунікація деградувала до рівня: “вам не треба знати”.
В обох випадках виграє тільки один гравець — ворог, який завжди живиться хаосом, недовірою, міфами й внутрішньою токсичністю. Там, де немає процедури, завжди працює шепіт. Там, де немає прозорості, завжди працює інфільтрація.
Ця історія — не про містицизм. Це історія про те, як Банкова сама створила реальність, у якій державу обговорюють мовою шаманів, а не мовою інституцій. І доки країною керуватимуть через культ, закритість і страх перед питаннями — ми будемо отримувати не державу, а плем’я. З вождем, жерцями й легендами. А плем’я під час війни — це не романтика. Це вирок. Можливо, саме такий, як й обіцяв Зеленський на стадіоні…


















