В проміжках між вбивчим вогнем з неба змушені жити вже котрий рік. Інколи проміжків майже немає.
Відірвані ніжки українських немовлят, складені зверху донизу житлові будинки, спроби спати уривками, коли навколо вночі вибухає, але ти прагматично думаєш - завтра ж багато роботи. Думка про вдячність зранку, що живі. Мозок намагається поєднати все це в щось, з чим можна не просто чекати - а жити, інколи повноцінно. Дрони вже над Карпатами, над цим моїм власним раєм на Землі - щоб дістатися їх, я не раз розминалася зі смертю по дорозі зі Сходу на Захід.
Здавалося б, вже сталося стільки катастроф, стільки смертей, підірвані дамби, вбиті цивільні, вкрадені діти, що кричиш мовчки "досить!!!" Але тут і зараз Зло знайшло своє обличчя.
І тут вже давно не про надію на справедливість. Ніяка надія не працює - лише дія у відповідь.
Це Київ тієї ночі. Навіщо? І за що?
Не ті пояснення, які вони собі вигадали, а справжні - які? Бо якщо копнути глибше, то росіяни мстяться нам за власні проблеми, які не можуть вирішити століттями
