В ніч з 30 на 1 липня мені довелося зупинитися в готельчику в селі Березина, по трасі Київ-Чоп. А вже наступного дня дах, під яким ночувала, був пробитий від вибуху. Місце, де стояла моя автівка, всипане склом та бетоном. Будівля поруч пробита наскрізь. Будинки навпроти охопило полум'я. Споглядаючи потім кадри з місця трагедії, я задавала собі питання: наскільки більше мені треба в житті зробити, щоб виправдати надані мені дні, місяці і, сподіваюсь, роки?
І хоча я живу в Харкові, чого ж лякатися - десь всередині постало чергове питання до себе:
для чого ми розминаємося зі смертю? Адже для чогось важливого, чи не так?
Життя в Україні зараз - це балансування на одній нозі. Ти наче робиш кроки навмання, але з шаленим адреналіном, вперед і тільки вперед. Наче півсвіту вважає, що у нас тут зовсім нічого живого не залишилось, судячи з сюжетів новин, і як тут можна жити? А ти живеш саме тут і навіть плануєш майбутнє.
Цього місяця у мене позаду двічі поспіль пройдена, тепер улюблена, стежка Довбуша. І тиждень спокою без жодної повітряної тривоги. Але разом з тим відчуття, що справжня реальність саме там, звідки приїхала - з-під фронту. І кавові стаканчики на заправці, де тиша, з написом "незламна кава" - це трошки не те і не там (це до власників бізнесу). Бо деякі речі треба пережити особисто, щоб їх зрозуміти... Незламність має бути річчю практичною, прожитою, щоб не бути знеціненою. Не варто її туди й сюди пхати заради маркетингу, бо за нею стоять життя й долі.
Якщо "воно" думає, що терором можна вбити в Україні українця - воно ніколи нічого про Україну не розуміло. І навіть ті, народжені в Україні, куплені росіянами та зроблені манкуртами, нічого йому про Україну не підкажуть. Всі стратегії щодо підкорення України - до біса примітивні. Бо є речі, про які росіянам ніколи не дізнатися - я би назвала це одним словом ІНШЕ. У нас все інше. Мислення, мораль і совість. І напрямок ходи інший - вони втікають від себе, захоплюючи чуже. Це ніщо інше, як втеча від потреби працювати над собою і своїм.
А ми здебільшого працюємо. І коли ми сьогодні ще живі - значить, є сенс перевершити себе вчорашнього.
