Про Курську експедицію Національного музею історії України у Другій світовій війні розповів в інтерв’ю “Інформаційному Спротиву” директор закладу Юрій Савчук.
– Наскільки я знаю, буквально за кілька днів після початку операції на Курщині ви були вже там, працювали зі своїми співробітниками, збирали артефакти, знайшли збитий російський прапор, привезли його до Музею. Розкажіть, будь ласка, як усе це відбувалося. Як ви поїхали, хто дозволив? Чи були небезпеки? Чи взаємодіяли з місцевими жителями, на що звертали увагу, із чим зіткнулися?
– Мені достатньо легко говорити про ці події як безпосередньому очевидцю.
Курська оборонна операція розпочалася 6 серпня 2024 року. Через кілька днів ми почули від Президента України Володимира Зеленського офіційну заяву, і я відразу замислився над тим, що це було б дуже важливо для нас, для Музею, який формує, зберігає і документує пам’ять про війну впродовж 11 років, і особливо активно під час широкомасштабного вторгнення, – одержати артефакти й відчути атмосферу тієї оборонної операції.
Доти я особисто, інколи разом із колегами, майже невідкладно виїжджав на всі щойно визволені території. Це стосується й Київщини, й Чернігівщини, й Херсонщини, й Харківщини, й частини Донецької області.
Цей досвід давав мені чітке розуміння, що потрібно якнайшвидше опинитися на місці події. Уже на 10-й день ми з музейним фотографом Романом Пупенком були на Курщині, в Суджі. Тобто прибули 15 серпня, і наша експедиція тривала до 18-го числа включно.
– Що ви встигли зробити за ці чотири дні?
– Поповнили нашу колекцію унікальними артефактами. Деякі з них уже стали загальновідомими не тільки в Україні, а й у світі. Мова про історичний, дуже символічний дорожній знак “Україна – Росія”. Принагідно згадаю, що у жовтні це фото було визнано найкращим у медіа.
Цей знак є ключовим експонатом нашої колекції, яка відображає Курську операцію. Він зберігається в Музеї. Є також низка інших важливих артефактів, які потрапили до нашої колекції: прапор, який майорів над Суджею, та ін. Це перше.
Друге: ми виконували звичну для нас роботу, тобто документування війни, яке включало аудіо- й відеофіксацію та поповнення колекції. Робили записи, спілкуючись безпосередньо з місцевим населенням. Роман Пупенко створив понад 6 тис. фотокадрів.
20 серпня я повернувся до виконання своїх обов’язків тут, у Києві, й до кінця першого місяця операції ми розгорнули в Музеї виставку під назвою “…за межею різного краю”.
Вона була створена у співпраці з головними вітчизняними архівами: Центральним державним історичним архівом України (м. Київ), який очолює кандидат історичних наук Ярослав Файзулін, і Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України, яким керує доктор історичних наук Лариса Левченко. Долучилися до проєкту й інші наші партнери: Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова, очільницею якого є Ольга Сошнікова, та національний заповідник “Чернігів стародавній” на чолі з Наталією Ребровою.
Разом із цими інституціями нам вдалося не тільки зафіксувати і представити широкому загалу в публічному місці гарячу інформацію, на якій сфокусував свій погляд весь світ, а й відтворити історичний портрет Слобідської України – певних регіонів Курської, Воронізької та Білгородської областей, які становлять невід’ємну частину історичного регіону “совєтської України”.
– Тобто ваша робота вийшла за межі суто музейної експозиції?
– Так, це була справді не тільки музейна подія, а й наукова сенсація. Ніколи цю тему не порушували в публічному просторі. За часів Радянського Союзу це було просто неможливо. Основною складовою виставки були фотографії Романа Пупенка. Крім того, було представлено комплекс документів від середини XVIII століття до сьогодні й факти, пов’язані із цим періодом, а це понад три з половиною століття. Багато фактів, багато подій були або малознаними, або й просто невідомими не тільки широкому загалу, а навіть вузькому колу фахівців.
– Які саме факти не були відомі?
– Як приклади можна згадати про земельні володіння гетьмана Івана Мазепи на території Курської області й заснування ним сіл Іванівське, Степанівка та Мазепівка. До речі, до сьогодні в Іванівському розміщена резиденція гетьмана під назвою “палати Мазепи”. Загугливши, відкриємо для себе фото цих приміщень і навіть табличку, що охороняється законом Російської Федерації під назвою “палати Мазепи”.
Надзвичайно цікаво, що ми відтворили одну з карт початку XIX століття, де є вказівники із села Іванівське на Рильськ та інші міста й дорога до села Мазепівка. Із цими матеріалами ми працюємо спільно з представниками дипломатичних місій в Україні та інших структур.
– Тобто ці території були українськими? Як сталося, що вони опинилися за межею України?
– Є досить болюча тема – створення Радянського Союзу. Також є тема національного відродження на початку XX століття, яке охопило й ці території. Назва виставки, про яку я вже згадав, – “…за межею свого рідного краю” – то цитата з телеграми 17 тис. українців Глушківської волості, які звернулися до Центральної Ради, довідавшись про демаркування кордонів між Росією та Україною, внаслідок якого вони опинилися за межею свого рідного краю.
І ми розмістили у вітринах приговори – так називалися звернення або рішення. Це волевиявлення зборів жителів десятків і десятків населених пунктів цих територій, що були проігноровані Центральною Радою і російськими владними органами.
Надзвичайно цікавий документ серед представлених для огляду – це ухвала сходу села Тьоткіно, або українською мовою – Тітчине. Пригадую, як, здається, два роки тому РДК (Російський добровольчий корпус. – Авт.) зайшов на цю територію і Тітчине, чи Тьоткіно, прозвучало на весь світ.
Хочу вам сказати: як фаховий історик тоді я не міг зрозуміти, що це за населений пункт. Нині маємо документ, у преамбулі якого зазначена мотивація, чому його жителі хочуть бути частиною України, нижче – підписи українців. Понад два з половиною століття цей край був заселений українцями, зберігав свою окремішність, і його населення не змішувалося із сусідами-росіянами.
В експозиції ми представили 42 цитати із цих документів. Їх не можна читати чи слухати без хвилювання, без емоцій. Там є такі рядки: “Ми душею і серцем українці й хочемо до України”; “Ми, селяни, не розуміємо, чому наш край заселений українцями, не відходить до України”.
– Із тими часами більш-менш зрозуміло. А нині як там справи?
– Я спілкувався з кількома особами, старшими за 70 років, – вони не просто розуміють українську, а й розмовляють нею. Чому? Тому що вони народжені в 1950-х роках. Їх народжували середньостатистичні жінки віком 30 років. Тобто їхні матері прийшли на світ у 1920-х роках. І в тому самому десятилітті вони пішли до школи, української школи. Надзвичайно цікавий пласт інформації про українізацію шкіл і освіти.
Варто згадати про вимогу українців, навіть уже радянського часу, щоб усі установи, починаючи із сільради, перейшли на українське письмоводство. “Зукраїнізовані школи дають більше знань і розвитку. Ми хочемо, щоби наші діти росли вільними українцями…” – такі цитати належать не тільки до періоду, коли було повалено царизм, а й до часів наших визвольних змагань. Мова про звернення до Центральної Ради, до гетьмана Павла Скоропадського, в якому вони скаржаться, що матроси, які ввійшли до села, під дулами кулеметів, у прямому сенсі, організували зібрання й змушували їх голосувати за приєднання до росії. А в разі спротиву погрожували влаштувати “варфоломіївську ніч”. Усе це ілюструє традиції російської “демократії”, які ми спостерігаємо сьогодні на окупованих територіях.
Ми бачимо звернення українців північної частини Слобожанщини до українського уряду та української влади.
Але й у радянський час ця тенденція не змінилась. Є унікальний факт, на якому ми фокусуємо увагу. Крапку в демаркації українсько-російського кордону було поставлено в 1928 році.
У вітрині ми експонуємо цей протокол, це документ із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. І не можна без болю читати звернення українців, селян, які пишуть: “Вже шостий рік ми безуспішно боремось для того, щоб наші території були приєднані до України”.
– Скільки ж там було українців?
– Ми представляємо унікальні карти, затверджені українським урядом через три з половиною місяці після підписання угоди про створення Радянського Союзу. Її було укладено 30 грудня 1922 року, а 12 квітня 1923 року уряд України затвердив карту прикордонних етнічних територій. Вона вражає, показуючи, яка була кількість українців на цих землях.
На підставі цієї карти була внесена пропозиція української сторони про проведення кордону. На його українському боці мали бути міста Білгород, Суджа, майже вся Білгородщина та Вороніжчина, дві третини Курщини.
На жаль, російська сторона всіляко гальмувала діяльність комісії, яка розглядала це питання, відкрито саботувала її, намагалася запровадити інший принцип розподілу земель – не етнічний, тому що етнічна перевага українців на цих територіях була вражаюча.
Усе це відтворено на виставці, яка сьогодні в нас представлена. Ця експозиція перебуває у фокусі постійної уваги. Тішимося, що вже через три місяці після 6 вересня, тобто дня її відкриття, 6 грудня ми створили перший каталог виставки українською та англійською мовами, де опублікували кілька десятків документів.
А вже у квітні 2025 року ми презентували друге видання, тому що перше розійшлося миттєво, як гарячі пиріжки.
– Що ввійшло до цього каталога?
– Це дуже цінний науковий продукт, який зроблено на найвищому археографічному рівні. Тут відтворено 100 документів із фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України – зі статистичними даними, таблицями, аналізами, інколи з фотографіями самих сторінок, щоб виключити всі сумніви в оригінальності й достовірності цих матеріалів.
Приємно згадати, що в процесі роботи над виставкою було знайдено також документ про заснування Суджі українцями в середині XVIII століття.
І саме тому стільки громадян там спілкується й нині українською мовою. Історично люди вважали своїми центрами тяжіння в цьому регіоні міста Суми й Харків. І комунікація з Харковом та Сумами там краща, ніж з іншими містами. І це простежується навіть у документахпонад сторічної давності. Звідси й ментальна спорідненість.
Чув від наших військових, що орнаменти, які вони побачили, зайшовши до клубу в центрі міста, відрізнялися від російських. Не кажу вже про етнографічні експозиції музеїв, які підтверджують цей зв’язок.
Понад те, в інтернаті, – на жаль, тепер уже сумнозвісному, – який був атакований бомбами, я спілкувався з кількома людьми старшого віку, які просили вивезти їх на територію України, до родин їхніх дітей, онуків, які проживають у Харкові чи Сумській області.
Тісний зв’язок зумовлено й історично, й географічно, й економічно.
– Що ви відчували, коли опинилися на території етнічно українській, але політично російській?
– Це складна гама відчуттів. Безумовно, провідним був інтерес, бажання про щось довідатись. Очевидно, саме він переважив решту.
Водночас хотів би сказати про відчуття, яке я в собі зафіксував і виразно пам’ятаю як частину цієї поїздки.
Це гордість за Збройні Сили України. Там ключова дорога Суми – Курськ, яка веде до Суджі. Нею ми проїжджали впродовж цих чотирьох днів не раз. Бачили найновіші зразки західної техніки, якими керували наші бійці, а також обличчя воїнів – сильних, із виразними рисами героїв, відважних, цілеспрямованих. Відчутні були динаміка й організованість, із якими там відбувалося переміщення військ.
Я вдячний нашим військовим, особливо полковнику Олександрові Куткову, начальнику управління Цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, та заступнику коменданта військової комендатури на території Російської Федерації підполковнику Олександрові Третяку, з якими дуже плідно комунікував.
Олександр Шульман
