Васька добре ловив мишей. Завжди ловив. «Ну, просто, справжній мисливець, — казав дід. — Який молодець. Тобі немає рівних», — і гладив чорно-білу спинку свого улюбленця.
Коротше кажучи, Васька не дарма їв свій хліб. А також їв курячі потрошки, пив свіже молочко та багато інших смаколиків. Але ось щурів він боявся. А хто б не злякався? Величезні, відгодовані. З гострими зубами, нахабними очима, довгими голими хвостами, які нічого не бояться. Тут будь-хто злякається.
А на хуторі щури, я вам скажу, пані та панове, — це дуже велика проблема. Ось бабуся тому, зателефонувавши своїм старим подругам, знайшла одну кішечку. Сіро-сіру, маленьку, худеньку. Коли вона принесла її додому, дід із сумнівом подивився на цю істоту й зауважив:
— Зжеруть її. Зжеруть, як два пальці об асфальт. Тут дивитися нема на що. Куди їй? Обдурили тебе, стара.
Бабуся відповіла:
— Почекаємо, побачимо. Подруга не могла обдурити.
— Подруга? Що твоя подруга може розуміти в щурах чи котах, — презирливо посміхнувся дід.
- Ну, так, — відповіла бабуся. — Тільки ти, розумієш. Ось твій Васька й шарахається від щурів, як чорт від ладану.
- Ти не смій чіпати Ваську, — обурився дід. — Красень-чоловік, мисливець і розумник.
І погладив свого котика.
Але тим часом кішечка на ім’я Хрися здивувала всіх. Вона освоїлася, звикла до дому й господарства, і почалося. Хрися ловила таких щурів, що дід із бабусею тільки дивувалися. Величезні тушки тепер валялися то тут, то там, і вранці дідусь ходив із лопатою та пакетом. Він закопував результати Хрисиного полювання й бурчав. За ним ходив красень-кіт чорно-білого хутра на ім’я Васька.
Дідусь серйозно розмовляв із ним, і ось на яку тему.
Бабуся дуже хотіла отримати приплід від Хрисі та Васьки. Їй здавалося, що кошенята ловитимуть і мишей, і щурів. Не знаю, чому вона так вирішила, але…
Але Васька й без її бажання намагався підкорити Хрису. А вона…
Вона, між іншим, вирішила, що весь будинок — це лише її територія, і била нещасного пухнастого залицяльника, як Сидорову козу. Васька похмурнів і схуд. Тобто, худнув. Дідусь навіть був змушений виносити його тарілочки з кормом на вулицю.
— Ти дивись. Ти дивись, що твоя кішка робить, — дорікав він бабусі.
— А твій кіт не вміє залицятися, як годиться, — парирувала вона.
— А я вчу його, — відбивався дідусь.
— Господи. Господи. Спеціаліст знайшовся, — сміялася бабуся. — Та ти б помер бездітним, якби не я. Уявляю, чого ти його можеш навчити.
Коротше кажучи, не було б щастя, та нещастя допомогло. Сусідські хлопчаки заради забави кинули в Васечку каменем. Кіт, який у житті не виходив за межі двору й не мав уявлення, що бувають погані люди, навіть не подумав ухилитися. Камінь влучив у ліву передню лапу. Кіт, дико скрикнувши від болю, впав.
Дід вилетів із дому з лопатою в руках і кинувся за хлопчаками. І він би обов’язково розправився з ними, якби бабуся не наздогнала його, слава Богу. Батькові, який прийшов увечері й вирішив влаштувати розбірки, дідусь, вихований у старому дусі, просто розбив обличчя. Причому бив доти, доки бабуся знову не відтягнула його.
Дружині його дід пообіцяв спалити їм будинок і знищити їх усіх, як щурів.
Коротше кажучи, для врегулювання проблеми довелося втрутитися хуторському керівництву, і якось справу зам’яли. Але дід, бурчачи й спльовуючи, оголосив на весь світ, що якщо ще раз побачить виродків поруч із будинком, то нехай самі відповідають за наслідки.
Кота старі негайно відвезли до лікаря, який і зробив операцію, після чого наклав спеціальне кріплення.
Васька забився в куток будинку і, тихо плачучи від болю, зі страхом дивився на Хрисю. Старий, насупившись, сидів за столом і разом із бабусею спостерігав за тим, що відбувалося.
Хрися обережно підійшла до кота, що згорнувся в клубок, чекаючи удару, і понюхала його лапку, після чого…
Після чого лизнула її.
Васька дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Точно так само дивилися на неї дід і бабуся.
— І що ви за жінки, такі люди, — зауважив дід.
Хрися пішла до своєї миски з їжею, Васька, вставши й кульгаючи на своїх трьох лапах, притулився поруч. Бабуся витирала хусткою очі.
— Ти, старий, нічого не розумієш у жінках, — сказала вона діду. — Дуже хороша. Правильна кішка.
Спати Васька й Хрися вляглися поруч. Кішка поклала голову на хвору лапку кота, і йому здавалося…
Здавалося, що вже зовсім не болить.
А незабаром, незабаром у Хрисі народилося троє кошенят. Сірі та чорно-білі. І в домі стало весело й гамірно. Не знаю, чи будуть вони ловити мишей і щурів, але серця дідуся й бабусі вони точно полонили. Закінчивши господарські справи, вся велика родина влаштовувалася перед телевізором і, розібравши кошенят та кота з кішкою, кожен гладив своє. І старенькі навіть забули про те, що діти вже давно їх не відвідували.
Про що ця розповідь, пані та панове? Та ні про що.
Просто зателефонуйте батькам, якщо вони у вас є. І запитайте, як у них справи.
Поки можете.
Олег Бондаренко
