Українську політику останніх десятиліть цілком можна описати одним предметом — золотим унітазом. Не конституцією, не гербом, не прапором, не навіть танком чи дроном. Саме унітазом. Бо це найчесніший символ влади, яка ніколи не бачила в державі ні спільного дому, ні республіки, ні відповідальності. Вона бачила тільки місце, куди можна зливати країну — красиво, дорого, з позолотою, під охороною і з доступом лише для своїх.
За Януковича золотий унітаз був майже буквально стилем правління. То була епоха, коли влада вже не просто крала — вона хизувалася тим, що краде. Не соромилася, не маскувалася, не вдавала аскезу. Межигір’я стало не приватною примхою одного тупого клептократа, а архітектурою режиму. Там усе було сказано без слів: ви — натовп, ми — окрема порода. Ви виживаєте, ми купаємося в лакшері-лайні. Ви мовчите, ми позолочуємо навіть те, куди справляємо нужду.
Після втечі Януковича багатьом здалося, що країна цю епоху пережила. Ні. Вона лише змінила дизайн.
Золотий унітаз зник із фотографій, але не зник із системи. Він просто став менш вульгарним зовні й значно підлішим за змістом. Якщо раніше це був грубий донецький бароковий грабунок, то тепер — грабунок діджиталізований, медійно упакований, морально відбілений. Уже не треба ставити золото посеред палацу. Достатньо зробити золотою саму близькість до тіла влади. Достатньо, щоб потрібні люди мали недоторканний доступ, неформальний вплив, приватизовані рішення, тіньову вагу без публічної відповідальності.
Саме тому шлях від Януковича до міндічів і Зеленського — це не шлях від поганого до кращого. Це шлях від примітивного злодійства до злодійства стилізованого, від відкритого хамства до глянцевого цинізму. Янукович був тупим і тому чеснішим у своїй огидності. Він не вмів удавати щось інше. Його золото кричало. Його жадібність смерділа просто в обличчя. Нинішня модель хитріша. Вона навчилась усміхатися, записувати вечірні звернення, говорити про народ, фронт, цифровізацію, нову країну, прозорість — і паралельно цементувати систему, в якій завжди є ті, кому можна більше, ніж усім іншим.
Це і є справжня епоха золотих унітазів: коли золото вже не на сантехніці, а на зв’язках. Коли золотим стає не інтер’єр, а телефонна книжка. Не кран у ванній, а прізвище в коридорі Банкової. Не кришка бачка, а доступ до бюджету, держпотоку, тендера, держтаємниці, міністра, силовика, рішення. Унітаз залишився тим самим. Просто тепер він стоїть не в Межигір’ї. Тепер він розмазаний по всій системі.
І в цій системі найогидніше навіть не саме злодійство. Найогидніше — вміння продати його як чесноту. Ось де справжній талант цієї касти. Вони не просто крадуть. Вони вміють обгорнути крадіжку в слова «стабільність», «ефективність», «війна», «державний інтерес», «велике будівництво», «порятунок країни», «антикризове управління». Вони не просто виробляють сміття — вони виставляють його як державницький продукт. Не просто виносять користь із системи — вони оголошують це патріотизмом. Не просто тримаються за корито — вони називають це служінням.
Тому так, вміст їхніх унітазів у них теж золотий. Бо це люди, які здатні продати навіть власне гівно як золото. Продати через телеканал. Через телеграм. Через депутатів. Через експертів на зарплаті. Через ботоферми. Через правильних журналістів. Через лояльних прокурорів. Через виставу, в якій лайно називається реформою, схематоз — модернізацією, а деградація держави — «складним, але необхідним рішенням».
Янукович показував золотий унітаз як трофей. Нинішні — як модель управління. І в цьому вся різниця.
Бо раніше вони просто жерли. Тепер вони жеруть і пояснюють, що це національна стратегія. Раніше вони просто крали. Тепер вони ще й вимагають аплодисментів за якість упаковки. Раніше це була бандитська розкіш. Тепер — політична технологія. Але суть не змінилася. На вершині держави як стояв унітаз, так і стоїть. Змінюються лише сідоки-серуни.
І поки країна щоразу ведеться на нову обгортку старого лайна, ця епоха не закінчиться. Бо проблема ніколи не була в одному Януковичі. Проблема була в системі, де влада приходить не будувати, а справляти нужду на державу. А потім, посміхаючись у камеру, переконувати всіх, що це й є золото.
