Готові чи ні – нам доведеться воювати. Європа, можливо, не найкраще готова захищати себе без Америки – Мінна Аландер

Переконливі докази ворожого ставлення Америки до Європи накопичилися настільки, що європейці тепер погоджуються: континент має бути готовий захищати себе самотужки. Будь-який американський внесок, особливо в ядерній сфері, є приємним бонусом, а не планом "А".

З погляду росії немає особливого сенсу чекати п'ять років, поки Європа переозброїться та налагодить систему командування й управління без США. Тому Європі необхідно засвоїти, що найкраще – ворог доброго, і прийняти принцип "нам це до снаги", навіть якщо обставини є неоптимальними.

Північний регіон має відносно непогані військові спроможності, проте північним країнам переважно бракує особового складу. Фінляндія є єдиною країною Північної Європи зі справжньою спроможністю розгортати війська: її резерв сягає 870 000 осіб і перетне позначку в 1 мільйон до 2031 року, а граничний вік резервістів для виконання тилових завдань підвищили до 65 років. Інші країни Північної Європи мають мобілізаційний потенціал значно нижчий за 100 000 осіб. У ширшому Північно-Балтійському регіоні Естонія є ще одним винятком: її загальний мобілізаційний потенціал, як і у Фінляндії, сягає майже 20 відсотків населення – до 230 000 осіб.

Кадрова проблема не має швидкого розв'язання. Хоча всі північні та балтійські країни вже відновили призов у тій чи іншій формі, нарощування чисельності війська – повільна справа, коли стартуєш із низької бази. Наприклад, Швеція, яка повернула селективний гендерно нейтральний призов ще у 2017 році, тепер спроможна готувати близько 8 000 призовників на рік – порівняно з 22 000 у Фінляндії, де призов не призупиняли після холодної війни. Для порівняння: Німеччина прагне досягти загальної чисельності війська (включно з резервом) у 460 000 осіб – до 2033 року.

Утім, північні країни зуміли компенсувати порівняно низьку чисельність особового складу, посиливши та поглибивши свою співпрацю. Особливо в регіоні "Шапка Півночі", який охоплює найпівнічніші частини Норвегії, Швеції та Фінляндії, оборонні сили цих трьох країн дедалі тісніше інтегруються. Вступ Фінляндії та Швеції до НАТО розблокував нові можливості регіональної військової інтеграції, тож приєднання до Альянсу не було марним з погляду Фінляндії та Швеції, навіть попри те, що сам Альянс перебуває у безпрецедентній кризі без чіткого майбутнього.

У Північному регіоні саме повітряні сили стали рушіями інтеграції – спільно з північною концепцією повітряної могутності для поліпшення сумісності та Північною дивізією, створеною у 2025 році на базі норвезького Об'єднаного центру повітряних операцій (JAOC) у Будо. Нова передова сухопутна сила НАТО у Фінляндії – зі Швецією як рамковою країною та за участю інших північних країн, Великої Британії, Франції та Італії – сприяє посиленню навчальної активності та регіональній інтеграції сухопутних військ. У морському вимірі найтісніша співпраця ведеться між Фінляндією та Швецією в Балтійському морі, включно з передачею підрозділів під взаємне командування. Норвегія, своєю чергою, розбудовує стратегічні партнерства з Німеччиною через спільний підводний проєкт та інші стратегічні напрями, а з Великою Британією – через спільну закупівлю фрегатів.

Північно-Балтійська співпраця – ще одна сфера, де від 2022 року відбулися значні зрушення. У політичному вимірі формат "NB8" став помітним голосом у європейських дискусіях щодо безпеки та оборони континенту, а також його майбутнього загалом. Північно-Балтійські країни, попри свій малий розмір, також очолили європейські зусилля з військової підтримки України. Данія, Швеція та Норвегія входять до числа найсильніших прихильників України – і не лише за часткою ВВП, а й в абсолютних показниках, і на цьому тлі внески багатьох більших країн виглядають ганебно недостатніми. У військовому плані Об'єднані експедиційні сили (JEF) під керівництвом Великої Британії, до яких входять північні та балтійські країни і Нідерланди, є важливою коаліцією взаємосумісних країн однодумців у регіоні.

Поточне відведення США з Європи, а особливо прояви ворожих намірів нинішньої адміністрації стосовно союзників по НАТО, створюють серйозну дилему для оборони Північної Європи. Досі північні країни готувалися утримувати лінію, поки прибудуть союзницькі, тобто американські, підкріплення. Але тепер дедалі очевидніше, що європейці залишилися самі, і таких підкріплень із Північної Америки не буде, окрім того, що зможе забезпечити Канада. Це радикально змінює підхід до планування оборони на випадок можливого конфлікту з росією, особливо в Арктиці та Північній Атлантиці.

Розмірковуючи про можливі траєкторії конфлікту в Північній Європі, мобілізаційна спроможність фінських сухопутних військ та сукупні показники північних повітряних сил (спільний парк приблизно з 250 винищувачів покоління 4+/5, які до того ж усі інвестують у далекобійні спроможності зі значним неядерним стримувальним ефектом) можуть стримати росію від будь-якого широкомасштабного наземного вторгнення – чи то у Фінляндії, чи в Північній Норвегії, чи в країнах Балтії. Але морські простори Крайньої Півночі, як і Північна Атлантика, мають для росії високий стратегічний пріоритет. Тому ширший Північний регіон – далеко за межами аналітично вже не надто актуальних "нарвських сценаріїв", є вразливим до російських спроб проєкції сили з огляду на її доступ до Атлантичного океану з Крайньої Півночі. Утім, якщо раніше головною метою для північноєвропейських союзників було стежити за пересуваннями російських підводних човнів і не давати їм виходити в Атлантику за межі так званого Гренландсько-Ісландсько-Британського (GIUK) рубежу, щоб гарантувати безпечне проходження підкріплень і постачань зі США та зупинити загрозу російських субмарин східному узбережжю Сполучених Штатів, то тепер це має нижчий пріоритет порівняно з гострішою обороною Скандинавського півострова та Фінляндії.

Проте самі США становлять ще більшу дилему. Жоден член НАТО не готувався воювати зі США, якщо ті здійснять свої погрози проти території союзників – чи то у Гренландії, чи в Канаді; навпаки, максимальна оперативна сумісність з американськими силами впродовж десятиліть була метою країн НАТО. Те, що Данія, попри це, продемонструвала готовність воювати проти американських сил у разі їхнього руху на Гренландію, стало потужним сигналом готовності захищатися, незалежно від того, хто є противником; це також сигнал Кремлю.

Гренландська криза стала точкою неповернення для північних країн, адже Данія була одним із найвідданіших союзників США. Війна з Іраном і прояв стратегічної короткозорості з боку американської адміністрації у поєднанні з докорами через нібито брак ентузіазму союзників лише додають напруження. Сама ця війна є лише уроком географії для нинішньої адміністрації США, якого Трампу та його команді конче бракувало. Європейські аргументи про їхню вирішальну роль та внесок у глобальну війну з тероризмом (GWOT) досі не справляли враження на цю адміністрацію, оскільки Трамп, Венс та Ко вважали, що сама війна з тероризмом була помилкою з самого початку. Тепер же вони отримали безпосередній досвід ведення військових операцій на Близькому Сході. І виявилося, що робити це без доступу до баз у Європі – складно, незалежно від того, хто сидить у Білому домі. Проте ця адміністрація навряд чи навчиться на своїх помилках і перегляне курс щодо Європи.

Поза функцією НАТО як інструменту американських безпекових гарантій для Європи, Альянс також забезпечує структуру для військової співпраці між європейськими країнами. Тому навряд чи НАТО зруйнується як організація, навіть якщо США повністю втратять до нього інтерес, оскільки європейські члени мають стимул зберегти його – хай і в радикально іншій формі. Нинішня робота над визначенням і розбудовою "європейської опори", а також подальше перенесення тягаря – це підготовка саме до такого розвитку подій. Тоді викликом для Європи буде забезпечити, щоб різні регіональні коаліції координувалися й співпрацювали між собою.