— Діду, а як ми взагалі вижили після Берестечка? — тихо спитав Грицько, перебираючи стару упряж. — Там же така сила поляків і литовців сунула, що здавалося, Україні кінець.
Олекса похитав головою, не відриваючись від чищення кресала.
— Коли велике військо розсипається, малий, держава тримається не на гетманських маніфестах. Вона тримається на тих, хто зачиняє за собою браму фортеці й каже: «Я звідси не піду».
Улітку 1651 року, після катастрофи під Берестечком, козацька держава опинилася на краю прірви. Богдан Хмельницький збирав нові полки, але йому катастрофічно бракувало часу. З півночі, спаливши Київ, насувалося литовське військо Януша Радзивілла, а з заходу йшла коронна армія Миколая Потоцького. Вони мали з'єднатися під Білою Церквою, щоб одним ударом розчавити залишки Гетьманщини.
Головний удар на себе прийняв Білоцерківський полк під керівництвом полковника Михайла Громики. Місто перетворилося на величезний заблокований табір. Поляки оточили козацькі редути, підвезли артилерію і почали регулярні штурми. Ситуація здавалася безнадійною: брак пороху, тисячі поранених та цивільних біженців усередині стін.
Але Громика розумів свою задачу. Йому не треба було розбивати всю королівську армію — йому треба було вистояти кожен зайвий день. Козаки відбивали штурм за штурмом, робили нічні вилазки у ворожий табір, псували польські гармати та перехоплювали фуражирів. Коли у поляків закінчувався провіант, а в окопах почалися хвороби, Громика продовжував тримати оборону, демонструючи повну готовність стояти до останнього.
— Хороший полковник знає ціну часу, — зауважив Олекса. — Кожен день, який Громика втримав під Білою Церквою, давав Хмельницькому можливість зібрати докупи чернігівські, ніжинські та переяславські полки.
Коли Потоцький і Радзивілл нарешті зрозуміли, що взяти Білу Церкву сходу не вдасться, а зі сходу вже підходять свіжі сили Хмельницького, вони змушені були сісти за стіл переговорів. Саме ця залізна оборона зупинила повне знищення козацького ладу й завершилася підписанням Білоцерківського миру у вересні 1651 року. Попри важкі умови договору, Гетьманщина вистояла і зберегла ядро своєї армії для майбутніх битв.
Олекса підкинув трісок у вогонь.
— Про Білу Церкву рідко пишуть пісні, бо там козаки не гнали ворога голим степом. Вони просто вгризлися в землю і не дали згасити наше багаття. Але без тих тижнів у облозі не було б потім ні Батога, ні Жванця.
Історія часто виносить на перші сторінки гучні наступальні походи. Проте порятунок держав у критичні моменти тримається на оборонній витримці та дисципліні тих полковників, які вміли тримати стіни під суцільним вогнем. Михайло Громика та його білоцерківці були саме такими
Історії українських козаків
