Ви вже мабуть чули і ще почуєте, що "вулиця" тепер керує війною, а натовп обирає головнокомандувача, зміна якого посеред війни є проявом хаотизації держави, і що Зеленський "прогнувся".
Я бачу протилежне. Показником ефективності системи державного управління, як і будь-якої динамічної системи взагалі, є не відсутність хиб, а те, як швидко система здатна їх виправляти. Демократія є найбільш ефективною системою державного управління занепалого світу тому, що вона виходить з людської недосконалості й інституціоналізує механізми її компенсації та виправлення помилок. Демократія в жодному випадку не є "гарантією правильних рішень", але вона є механізмом мінімізації катастроф. Вона програє авторитаризму в швидкості прийняття рішень та краткостроковій ефективності, але виграє стратегічно завдяки гнучкості та здатності виправляти власні хиби.
Проблеми демократії реальні. Проте альтернативи демонструють значно більші системні ризики, такі, як концентрація сваволі, відсутність зворотного зв’язку та незворотність рішень. Авторитарний чи "технократичний" режим системно завищує власну раціональність, тому що в ньому немає механізмів публічної перевірки результатів. Такі системи без зворотного зв'язку приречені на саморуйнування через накопичення хиб.
Критикуючи Джеймса Бернема, одного з провідних ідеологів американського консерватизму, Джордж Орвел писав у 1946 році: "Цікаво, як наполегливо у своїй книзі "Революція менеджерів" він ігнорує переваги, як військові, так і соціальні, якими користується демократична країна. Кожного разу ним вичавлюються докази, аби показати силу, життєздатність та довговічність божевільного режиму Гітлера. Німеччина швидко розширюється, а "швидке територіальне розширення завжди було ознакою не занепаду... а оновлення". Німеччина успішно веде війну, а "здатність добре вести війну ніколи є ознакою не занепаду, а його протилежності". Німеччина також "вселяє в мільйонів людей фанатичну відданість. Це також ніколи не супроводжує занепад". Навіть жорстокість і брехливість нацистського режиму наводяться на його користь, оскільки "молодий, новий, зростаючий суспільний порядок, на відміну від старого, більш схильний у великих масштабах вдаватися до брехні, терору, переслідувань". Однак лише за п'ять років цей молодий, новий, зростаючий суспільний порядок розбився на шматки і став, за висловом Бернема, занепадницьким. І це сталося значною мірою через "технократичну" (тобто недемократичну) структуру, якою захоплюється Бернем. Безпосередньою причиною поразки Німеччини була нечувана безглуздость нападу на СССР, поки Британія була ще непереможеною, а Америка явно готувалася до бою. Помилки такого масштабу можуть бути зроблені, або, принаймні, вони найімовірніше будуть зроблені, лише в країнах, де громадська думка не має влади. Доки пересічна людина може бути почута, такі елементарні правила, як не битися з усіма своїми ворогами одночасно, рідше порушуватимуться".
Всі політичні режими розташовуються в континуумі між ідеальною демократією та крайнім авторитаризмом, визначаючись через те, куди саме рухається система - до більшої концентрації влади й незворотності рішень, чи до більшого розподілу й коригованості. Те, що "перемогла вулиця", змусивши Президента виправити критичну хибу, на яку йому вказав "натовп", означає, українська державна система зберігає зворотній зв'язок із суспільство та зробила крок у бік від прірви саморуйнівного герметичного авторитаризму до демократичної автокорекції та розвитку. Україна зберігла свої життєздатність та надію на майбутнє.
Відбувся не лише своєрідний референдум щодо військової доктрини (совєтсько-російської воєнної культури централізованого командування та знецінення людського життя проти ініціативної, інноваційно-технологічної культури з повагою до людського життя та гідності), але й щодо напрямку руху політичної влади в Україні.
Генерал Карл фон Клаузевіц казав, що війна є продовженням політики іншими засобами. Рене Жирар у книзі "Завершити Клаузевіца" звернув увагу на те, що у сучасному світі "ескалація крайнощів", або ж міметичне суперництво, повністю перемогло політику. У минулому війни велися заради чітких політичних чи територіальних цілей (захопити регіон, підписати вигідний мирний договір). Сьогодні ж війни стають екзистенційними та тотальними. Тому політика більше не керує війною. Сама війна починає диктувати політику. Рамки раціональності воюючих сторін у нескінченній спіралі ескалації зникають, перевторюючи їх на міметичних двійників.
Я з жахом спостерігаю, як підтримуване Сирським дзеркальне відображення в ЗСУ практик російської армії з брехнею у доповідях, особистою лояльністю, негативним відбором на керівні посади, безвідповідальністю та некомпетентністю офіцерів, "м'ясними штурмами", ставленням до мобілізованих у військо людей як до "одноразових", їхнім побиттями, катуваннями та вбивствами, не те, що не засуджується частиною українського суспільства (переважно з право-консервативного табору), а виправдовується як "воєнна необхідність" та сприймається як норма. Мімезис солдатів на полі бою почав переходити у політичну площину, створюючи реальну загрозу авторитаризму в Україні. Право-консервативний табір в Україні, принаймні його частина, все менше відрізняється від радикальних російських зетників і все більше нагадує сталінізм. Проповідується культ сили та дісципліни, сакралізація держави, підпорядкування особистості колективу та моральний утилітаризм.
"Хто бореться з чудовиськами, - писав Ніцше, - тому слід берегтися, щоб самому при цьому не стати чудовиськом. І якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня теж дивиться в тебе".
Навіть ті, хто критикують методи "м'ясних штурмів", зазвичай роблять це з позиції їхньої неефективності, а не принципової неприпустимості. Моральна й політична деградація та наслідування російських наративів і світогляду буквально перетворює частину українського суспільства на міметичних двійників росіян. Міметична ескалація для цього прошарку суспільства більше нічим не стримується - ні політикою (яку оголошують "неприпустимою під час війни за існування"), ні релігією (попри те, що обидва радикальних табора міметичних двійників декларують свою релігійність), штовхаючи українську державу до все більшого накопичення хиб та катастрофи.
Вони вже увійшли в раж і не хочуть чути "натовп", пересічних українців, яких вважають нездатними приймати компетентні рішення щодо методів ведення війни. Але рішення щодо методів ведення війни є вираженням політичної волі, а не професійною компетенцією. Якщо ми виходимо з припущення, що більшість принципово нездатна приймати рішення, тоді будь-яка державна система зрештою опиняється під контролем меншості, яка вважає себе “розумнішою”. Коли ж до влади приходить "розумна меншість", вона дуже швидко перетворюється на безконтрольних злодіїв, які, засліплені міметичним суперництвом, допускають усе більше та більше хиб, доки, подібно до Гітлера, не вкорочують віку і собі, і країні.
Демократія, звичайно, не гарантує мудрого вибору. Але вона гарантує можливість змінити невдалий вибір без повстання чи громадянської війни. Навіть якщо припустити, що більшість постійно помиляється, тоді питання в тому, який механізм виправлення помилки кращий - регулярні вибори чи силовий злам системи? Демократія помиляється, але має механізми самокорекції. Без цього помилки стають постійними, як у випадку зі Сталіним, північнокорейським режимом, чи Путіним. Демократію є своєрідною мета-раціональною системою, яка виходить із недосконалості людської природи й робить її принципом конструювання політичного ладу. Тоді як авторитаризм виходить із фікції "раціонального правителя" й закриває канали виправлення його безумств.
Демократія не захищає від дурості. Вона захищає від незворотності дурості. Помиляючись, люди вчаться брати на себе відповідальність. Це повільний та болючий, але єдиний можливий шлях до зрілої спільноти. Озерніться навколо і побачите, що авторитарні "короткі шляхи" закінчуються тривалими трагедіями.
Нащастя, авторитарний, совєтсько-російський вектор розвитку України щойно втратив одного зі своїх головних захисників. Демократичний вектор переміг авторитарний, політика перемогла ескалаційну спіраль міметичного суперництва, правда перемогла брехню.
Україна не стала ідеальною демократією. Але вона продемонструвала найважливішу ознаку живої політичної спільноти, здатність державної влади виправляти власні помилки без руйнування самої держави. Ця здатність (а не відсутність хиб) є головною перевагою демократії над авторитаризмом
