"Україна свого часу, історично, була Сходом для Заходу, і Заходом для Сходу" (взяла у історика Ярослава Грицака, зараз слухаю його лекції). Безвідносно до того, ким ми могли вважати себе, думаю, обидві сторони вважали нас точкою переходу, перетину двох світів, мостом між собою. Для мене так виглядає, що ці два світи по різні боки від нас досі впевнені, що нічого не змінилося.
Коли ти для когось всього лише точка перетину, своєрідний стаціонарний пункт пропуску, а не держава з усіма її правами і амбіціями - звісно, тебе будуть знецінювати. І перебити ці установки в мізках сусідів вкрай важко. Вони глибоко вкорінені.
Для всього світу ми до великої війни були наче стерті гумкою. Якось побачила сюжет американського телеканалу, де вони показують натовп людей, серед них багато жінок в хіджабах, які біжать по піску, а поряд з ними руїни і щось вибухає. І підписано: "Харків". Я була шокована. Ми тут натовпами в хіджабах не бігаємо, звісно. Хоча дістається дуже й дуже. Мене вразив той факт, що для когось переплутати Україну з Газою - це дрібниця. Для мене це - страшні реалії війни, в якій живу, і приклад НЕважливості нас в світовому масштабі пересічним іноземцям. Над тим, щоб нас такими сприймали, чудово попрацювали росіяни.
Може бути, вони вважають нас прохідною кімнатою між двома світами. Схоже що це дійсно так. Тільки сьогодні є шанс нарешті плюнути їм в очі й стояти там, де стоїмо. Двері, звісно, зачинити, щоб не шастав хто попало
