Є питання, яке в Україні звучить дедалі частіше — і звучить не від «радикалів», а від тверезих людей, які читають, рахують, аналізують і розуміють, що війна не дає права на ілюзії. Після будь-якої справедливої критики влади ми часто пишемо одну й ту саму формулу: «якщо не перестануть концентрувати владу», «якщо не припинять красти», «якщо не підуть на уряд національного порятунку — ми не виживемо». І відразу виникає наступне, жорсткіше, доросліше питання: а що, якщо не перестануть? Що, якщо «не піде»? Який план Б, окрім міфологічного «майдану», який у війні може зламати державу швидше, ніж ворог?
Це питання правильне. Бо воно переводить нас із емоційної політики в реальну. І дає шанс нарешті вийти з дитячої пастки «або чудо, або катастрофа». План Б існує. Але він не схожий на романтичний сценарій і не вкладається в один плакат. Він неприємний тим, що вимагає дисципліни, часу і холодного мислення. Він не дає швидкого катарсису — зате дає шанс вижити й перезібрати країну без самознищення.
Чому «майдан як універсальна відповідь» — небезпечна спокуса
Почнімо з чесного: суспільний протест — це інструмент. І в історії України він не раз був виправданий. Але війна змінює базову фізику політики. У мирний час майдан розхитує владу. У воєнний — він може розхитати державу, інфраструктуру управління, мобілізацію, логістику, міжнародну підтримку. Ми не маємо права гратися у революційні ритуали без розуміння наслідків.
Це не означає «терпіти». Це означає діяти інакше: не шукати вогнище для символічного спалення, а виймати цвяхи з конструкції, яка тримає корупційну вертикаль. План Б — це не «взяти Банкову». План Б — це зробити так, щоб Банкова втратила можливість керувати країною як приватним офісом.
План Б — це перезбирання суб’єктності, а не очікування героїв
Найбільша пастка української політики — віра в героя. В «того, хто прийде й зробить». Це зручна віра, бо вона знімає відповідальність з кожного з нас. Але саме ця віра й породжує цикли: суспільство віддає владу, потім розчаровується, потім вибухає, потім знову віддає. І знову отримує «сильну руку», тільки вже проти себе.
План Б починається з відмови від цієї дитячої моделі. Він починається з розуміння: якщо верхівка не змінюється добровільно, то країна має створити альтернативні центри суб’єктності — інтелектуальні, організаційні, кадрові, процедурні. Не один «вождь», а мережа, здатна діяти.
Рівень перший: смисловий — не протест, а проект
Жоден реальний злам не відбувається без відповіді на питання «що замість». Якщо ми вміємо лише критикувати, ми приречені програвати. Бо влада завжди буде сильнішою в апараті і слабшою в сенсах, а суспільство — навпаки. Тому перший рівень Плану Б — смислова рамка і проект держави, який можна назвати як завгодно: уряд національного порятунку, уряд національної відповідальності, антикризовий кабінет. Суть не в назві. Суть в тому, що має бути сформульовано:
які принципи управління у війні;
як перерозподілити повноваження, щоб зменшити узурпацію;
які контрольні інституції працюють і як;
як виглядає воєнна економіка, що не краде ресурс у фронту;
які правила гри для державних закупівель;
як забезпечується прозорість без паралічу.
Цей проект не має бути утопією на мою думку. Це має бути технічна конструкція, яку можна показати міжнародним партнерам, громадам і бізнесу. Бо тільки тоді суспільний тиск перестає бути емоцією і стає вимогою з готовим рішенням.
Рівень другий: інституційний — виймати опори, а не ламати дах
Вертикаль тримається не на харизмі. Вона тримається на конкретних опорах: доступах, фінансових потоках, контролі над силовиками, медіа, судами, регуляторами. План Б — це системна робота по цих опорах.
Це означає: виведення в публічну площину доказових матеріалів; створення механізмів незалежного моніторингу; використання міжнародних процедур комплаєнсу; прив’язування фінансування і проектів до конкретних умов прозорості; персональні санкційні механізми; репутаційний тиск на вузлових гравців; обмеження «сірих зон» у закупівлях і рішеннях.
Влада боїться не гасел. Влада боїться перекриття ресурсів і втрати легітимності назовні. Саме тому найефективніший тиск у війні часто не на площі, а в документах, умовах, аудиторських висновках, міжнародних інструментах, які роблять «красти» складним і дорогим.
Рівень третій: мережевий — спільноти фахівців як майбутня держава
План Б — це створення мережі компетентних людей, здатних узяти відповідальність за конкретні сфери. Не «всіх проти всіх», а спільноти, які можуть домовлятися про рішення: оборона, економіка, енергетика, медицина, освіта, місцеве самоврядування, цифрові системи. Це й є прототип майбутньої держави: не театральна коаліція, а технологічна.
Такі мережі важливі з двох причин. Перша: вони створюють альтернативу пропаганді. Друга: вони дають кадровий резерв. Бо кожен історичний злам приходить раптово. І тоді виявляється, що найбільша проблема не в тому, щоб «скинути», а в тому, що немає ким замінити.
Рівень четвертий: кадровий — готувати людей до вікна можливостей
Вікна можливостей у політиці не плануються. Вони відкриваються через кризу. Війна — суцільна криза. Тому План Б включає те, що в Україні традиційно ігнорують: кадрову підготовку.
Не «вибори як шоу», а підготовка людей, які вміють управляти. Не блогерів і не крикунів, а управлінців із досвідом, командами, програмами, розумінням процедур. План Б — це сформований кадровий пакет, який у момент зламу може зайти в державу без хаосу.
Це не романтика. Це робота. Але іншого шляху немає: державу не перезбирають емоцією.
Рівень п’ятий: громадянська дія без самознищення
Звісно, суспільний тиск потрібен. Але тиск має бути розумним. Він має бути організованим. Він має бути таким, що змушує систему змінюватися, а не руйнує країну. Це може бути протест. Це може бути кампанія. Це може бути бойкот. Це може бути юридичний наступ. Але будь-яка форма має відповідати головному принципу: не дати ворогу подарунка у вигляді внутрішнього краху.
Тому «надія тільки на студентів» — хибна формула. Студенти — важливий маркер живого суспільства. Але країну рятують не віком і не плакатом. Країну рятує доросла коаліція відповідальності — громадяни, бізнес, управлінці, фахівці, громади, які діють синхронно.
То що робити, якщо «не перестане»?
Не чекати, поки «перестане».
Будувати паралельно.
Сформулювати проект держави, який можна показати.
Виймати опори корупційної вертикалі через процедури і міжнародні механізми.
Збирати мережі фахівців і готувати кадровий резерв.
Підтримувати громадянський тиск, але без самогубства держави.
Це і є План Б. Він не красивий. Він не дає швидкого ефекту. Але він єдиний, який зменшує ризик: або ми зламаємо систему без руйнування країни, або система зламає країну під час війни.
І тут важливо сказати головне: План Б — це не «дія колись». Це дія вже. Бо поки ми відкладаємо на «після перемоги», система встигає вкорінитися, а корупційні та агентурні мережі — стати нормою. А норму потім дуже важко демонтувати.
Тому дякую за таке принципове питання. Воно не про політику — воно про виживання. І якщо ми справді думаємо стратегічно, то повинні перестати жити в режимі “якщо вони схаменуться”. У війні стратегія починається там, де ти готуєшся до гіршого — і робиш усе, щоб цього не сталося.
