У першій статті я сказав те, що влада не любить чути: Київ згасає не тому, що ракети “сильніші”, а тому, що держава не зробила очевидного ще в 2022-му — не рознесла ризик, не збудувала енергетичні “острови”, не поставила когенерацію та автономні вузли там, де вони мали стояти вже вчора. Великі ТЕЦ і котельні — мішені, які видно з космосу. Їх неможливо сховати. Їх неможливо прикрити на 100%. Єдине, що зменшує наслідки удару — резерви і децентралізація. Їх не зробили в масштабі, який відповідає війні. Це і є некроекономіка: не “зняли вершки”, а конвертували державний ресурс у колапс.
Сьогодні — друга серія. Вона ще гидкіша, бо тут уже не про “не встигли” і “не доробили”. Тут про те, як у момент, коли країна темна й холодна, енергетичний ринок може працювати як каса. Не “для енергосистеми”, не “для стійкості”, а для тих, хто вміє купувати дешевше “до” і продавати дорожче “після”. І ключовий сюжет звучить так: держава готувалася піднімати ціну електроенергії до рівня, який дозволяє імпортувати дорожчу електрику з Європи й тримати систему живою. Громадяни і бізнес все одно заплатили б більше — бо коли темно й холодно, вже не до ідеології тарифу, треба вижити. Але замість того, щоб додатковий дохід пішов у державну компанію і в стійкість системи, він пішов у кишені приватних покупців — серед яких найбільшу частку отримують структури, що історично найкраще почуваються в дефіциті.
Це арифметика. І саме арифметику треба показати, бо інакше країну знову заговорять “складною ситуацією”.
Схема проста настільки, що від цього хочеться бити головою об стіну. На тлі дефіциту держава і регулятор готують рішення підняти граничні ціни на ринку — щоб імпорт вдень став економічно можливим, щоб ринок міг купувати дорожчу європейську електроенергію, щоб не падали міста. Це — логічний крок у кризі. Але за день-два до цієї зміни державний виробник продає великий обсяг електроенергії на майбутній період за “старою”, нижчою ціною. Тобто фіксує дешеву ціну наперед. А потім регулятор піднімає цінові стелі — і ринкова ціна різко росте. У цей момент покупці, які встигли “законтрактувати” ресурс за старою ціною, отримують у руки золоту лопату: вони або перепродають електроенергію дорожче на ринку, або постачають клієнтам уже за новими умовами, залишаючи різницю собі. Прибуток виникає не тому, що вони щось виробили чи інвестували. Він виникає тому, що держава створила їм спред — різницю між “до” і “після”. І ця різниця на таких обсягах перетворюється на мільярди за тиждень.
Щоб зрозуміти масштаб, не потрібно вірити на слово. Достатньо порахувати. Коли продається базове навантаження в тисячі мегават на кілька днів наперед, це означає сотні тисяч мегават-годин. Якщо після підняття стель ринкова ціна зростає на кілька тисяч гривень за мегават-годину, то ці “кілька тисяч” множаться на “сотні тисяч”. Виходить сума, яку в побуті називають “не підняти”. Саме так і народжується легенда про “прибуток до 2 млрд за тиждень”. Не магією. Математикою спреду.
Тут треба зафіксувати головне: споживач у будь-якому випадку платить більше — бо держава піднімає ціну до рівня, який дозволяє імпорт і виживання. Але питання — хто забирає додаткові гроші. У нормальній країні, у війні, додаткові гроші від підвищення ціни мають іти туди, де вони рятують життя: в ремонти мереж, в резервні потужності, в децентралізацію, в підземлення критичних вузлів, в антидроновий захист енергетики, в накопичувачі, в закупівлю обладнання. Тобто в державного виробника і в систему. У нас же додаткові гроші можуть опинитися в приватній маржі посередників, де їх зручніше перетворювати на кеш і де вони не зобов’язані ставати резервом для країни. Це і є націоналізація збитків і приватизація прибутків — стара, як українська політика, технологія, просто тепер вона працює на фоні темних міст.
Чому саме “контори Ахметова” згадуються у ЗМІ як ключовий вигодонабувач? Бо в українській енергетиці є гравці, які вміють бути найбільшими саме тоді, коли є спред і дефіцит. Торгові структури великої вертикально інтегрованої групи отримують перевагу не через мораль, а через масштаби: якщо вони в пулі покупців найбільшого обсягу, то їхня частка “подарованої різниці” буде найбільшою. Це не про “особисту демонізацію” — це про те, що система завжди винагороджує найбільших і найкраще підключених. А в Україні найбільші й найпідключеніші — це і є олігархічні групи, які десятиліттями будували свій вплив на енергетиці.
Тепер подивімося на це в ширшому контексті, щоб не було самообману, ніби “це один аукціон”. Ні. Це частина тієї ж картини, яку ми розбирали в чаті про імпорт і прайс-кепи. Україна у 2025 році має можливість імпорту, але не використовує її повноцінно в пікові години, бо мережа порвана і бо регуляторна математика довго робила денний імпорт економічно слабким. Потім, коли дефіцит стає критичним, регулятор піднімає стелі — щоб імпорт таки пішов. Але паралельно держава робить кроки так, що створює “подарункове вікно” для тих, хто купив ресурс до зміни правил. В результаті ми маємо подвійне зґвалтування: суспільство платить більше, бо інакше не вижити, але додатковий прибуток отримують ті, хто стоїть на вході в кризову математику. Це не “ринок”. Це ринок, де правила пишуться так, що вигоду отримує не система, а посередник.
Цей сюжет стає ще темнішим, якщо згадати, що “Енергоатом” у цей період живе в управлінській сірій зоні: корпоративне управління нестабільне, кадрові рішення зависають, відповідальність розмазана. І саме в такі моменти система найбільш вразлива до “аномалій”. Бо коли немає жорсткої руки нагляду і прозорого контролю, коли все висить на телефонних погодженнях і “потім розберемося”, найвигідніші рішення ухвалюються непомітно, а потім їх прикривають кризою.
Тому ця історія не про те, що “хтось хитрий”. Вона про те, що держава не поставила єдине правило війни: у кризі все має працювати на виживання, а не на прибуток. Якщо підвищення цін необхідне для імпорту — тоді держава повинна перехоплювати додатковий ресурс і перетворювати його на стійкість, а не створювати “спред”, який осідає в приватних руках. Якщо цього не відбувається, значить у нас не просто війна. У нас війна плюс некроекономіка. І некроекономіка робить свою справу тихо: вона не запускає ракети, вона лише створює умови, за яких кожна ракета має максимально руйнівний ефект, а кожна кризова гривня має максимально приватний шлях.
Ось чому друга серія про енергетику болючіша за першу. У першій можна було сперечатися: “встигли — не встигли”, “складно — не складно”, “технічні нюанси”. У другій сперечатися майже нема про що: коли країна входить у режим дорогого виживання, а мільярдний спред забирають приватні посередники, це вже не про техніку. Це про мораль держави. І про те, чиї інтереси вона захищає в момент, коли народ замерзає.
Фінальний висновок тут простий і страшний. Некроекономіка не зупиниться сама. Вона працює як паразит: їй потрібна криза, бо в кризі легше заробляти й легше виправдовуватися. Тому якщо цю схему не добити до кінця — аудитом, розслідуваннями, персональною відповідальністю, конфіскаціями, реальними посадками за мародерство в критичних секторах — то вона повториться знову. Наступного разу це буде не “аукціон перед підвищенням”. Буде інша конструкція, інший спред, інший “подарунок”. А результат для людей буде той самий: графіки, холод, темрява, і обов’язкова фраза “поставтеся з розумінням”.
Ні. Розуміння тут не потрібно. Тут потрібна сталь. Бо поки олігархи й управлінська вертикаль можуть робити прибуток із дефіциту, країна буде згасати не лише від ракет. Вона буде згасати від того, що всередині її економіку й народ буквально ґвалтують заради маржі. Денис Шмигаль у вас все нормально?
