Нова хвиля “удосконалення” бронювання — як черговий етап політики, в якій держава дедалі менше поводиться з бізнесом як із тиловою опорою війни і дедалі більше — як із ресурсною базою для фіскального, кадрового й адміністративного вилучення. Уряд говорить про прозорість, справедливість і боротьбу зі зловживаннями. По суті ж країні нав’язують модель, у якій легальний бізнес має постійно доводити право на існування, право на людей, право на операційну безперервність і право не бути зруйнованим черговим переглядом критеріїв.
Офіційно рішення виглядає так: для підтвердження статусу критично важливого підприємства та бронювання працівника зарплатний рівень має становити не менше трьох мінімальних зарплат — 25 941 грн; для прифронтових територій залишається 2,5 мінімальної зарплати — 21 618 грн; працівників-сумісників і тих, хто вже має відстрочку, враховуватимуть у квоті лише за одним місцем роботи; міністерства, центральні органи виконавчої влади й ОВА мають у місячний термін перезатвердити власні критерії критичності, а протягом трьох місяців буде переглянуто статус усіх підприємств, які вже визначені критично важливими. Так, на перехідний період чинна критичність і чинні бронювання зберігаються, але це не змінює головного: бізнес запускають у масову переатестацію права бути критичним за новими правилами.
Закрити схему з багаторазовим зарахуванням одного сумісника — правильно. Вичистити фіктивні ставки, “мертві душі”, декоративні установи, штучне роздування штатів, циркову й псевдокритичну бронь — необхідно. Але влада знову робить те, що стало її управлінською звичкою: замість точкового удару по схемах вона під виглядом боротьби зі схемами піднімає вартість легального існування для всіх. Не для тіні. Не для тих, хто зник із баз. Не для тих, хто не оновив дані. Не для тих, хто купив собі фіктивний статус. Не для корупційного контуру, який паразитує на мобілізації. А для тих, хто вже оформлений, видимий, податково прозорий, має штат, платить ЄСВ, ПДФО, військовий збір, проходить “Дію”, “Оберіг”, галузеві критерії та державну процедуру критичності.
Я вже писав, що бізнес працює офіційно — його видно. Працівник у штаті — його можна порахувати. Зарплата показана — її можна нормативно підняти. Компанія отримала критичність — її можна змусити довести критичність знову. Підприємство подало людей на бронювання — воно відкрило державі свою кадрову структуру. І саме ця прозорість стає проти нього зброєю. Держава фактично каже: ти показав зарплати, якщо ти виконав правила, якщо ти легалізував людей, то саме тебе ми першим поставимо під новий фінансовий і адміністративний прес.
Це особливо абсурдно в економіці, де головним дефіцитом уже стала не земля, не офіс, не навіть капітал, а люди. У власній Стратегії зайнятості уряд визнає кризу пропозиції робочої сили: населення на територіях, де держава здійснює повноваження в повному обсязі, становить 31,1 млн осіб; населення віком 15+ — 26,9 млн; зайнятих — 13,3 млн; економічно неактивних — 12,5 млн. Там само зафіксовано, що 74% компаній повідомляють про нестачу персоналу. Тобто держава документально знає: ринок праці виснажений. І після цього вона підвищує ціну утримання ключових працівників у легальному секторі.
Це внутрішня убогість державної політики. В одному документі уряд говорить про формалізацію зайнятості, подолання дефіциту кадрів і ефективне використання людського ресурсу. В іншому — створює такі умови, за яких легальний працівник стає для бізнесу не активом, а джерелом регуляторного ризику. У тій самій Стратегії зайнятості уряд визнає, що у 2025 році 23,4% зайнятих, або 2,6 млн працівників, працювали без оформлення трудових відносин, а втрати бюджету від несплати податків і ЄСВ лише за дев’ять місяців 2025 року становили від 86,1 млрд грн до 287,9 млрд грн. І замість того, щоб зменшувати стимул до тіні, влада робить легальність дорожчою, небезпечнішою і менш передбачуваною.
Система бронювання за останні роки стала одним із небагатьох інструментів, який реально штовхав бізнес у білу зайнятість. Щоб забронювати людину, підприємство повинно показати її офіційно, платити податки, вести звітність, підтверджувати зарплату, не мати боргів, бути видимим у реєстрах. У твоєму економічному дослідженні це сформульовано точно: у 2026 році мобілізаційна політика й бронювання перестали бути лише питанням безпеки й перетворилися на центральний макроекономічний регулятор, який впливає на податкову базу, інфляцію витрат, тінізацію, ринок праці та потенціал відновлення. Але нинішня політика ламає цей інструмент. Вона перетворює бронювання з механізму стабілізації економіки на механізм постійного фільтрування, подорожчання й адміністративного шантажу.
Показово, як влада працює з цифрою 1,3 млн заброньованих. Її подають так, ніби це загроза мобілізації, ніби вся країна “сховалася” в броні, ніби саме ці люди є головною перешкодою для армії. Але макроекономічна реальність інша. 1,3 млн заброньованих — це приблизно 4,2% від 31,1 млн населення на контрольованих територіях, 4,8% від населення віком 15+ і 9,8% від 13,3 млн зайнятих. Це не “вся країна в броні”. Це менше десятої частини працюючої економіки. Але це особлива її частина: найбільш формалізована, податково видима, організована, інтегрована в виробничі, логістичні, медичні, енергетичні, аграрні, сервісні й управлінські процеси.
Якщо брати широку чоловічу демографічну базу, яку Texty оцінювали в діапазоні 9–11 млн чоловіків, то 1,3 млн становлять приблизно 11,8–14,4%. Але Texty водночас моделюють імовірний мобілізаційний ресурс уже в набагато вужчому діапазоні — 2,8–4,9 млн, тобто проблема не в тому, що всі заброньовані є “зайвим резервом”, а в тому, що державна статистика, облік і реальне управління людським ресурсом залишаються неповними, неточними й політично зручними для маніпуляції.
Ці 1,3 млн — не мобілізаційний жир, це люди, які вже працюють, уже сплачують податки, уже виконують функції, які не можна автоматично замінити кимось “із ринку”. Клінічний інженер — це не просто чоловік призовного віку. Це знання обладнання, протоколів, лікарень, сервісної історії, типових поломок, гарантійних умов, технічних ризиків. Регіональний медичний представник — це не просто “продажі”. Це зв’язок між лікарнями, складами, постачанням, потребами, навчанням персоналу, сервісними заявками й відповідальністю за регіон. Інженер-технік — це не “одиниця персоналу”. Це людина, без якої апарат може стояти, лабораторія може втратити день роботи, а лікарня — діагностику. Менеджер середньої ланки — це не офісний баласт, а операційна система бізнесу.
І тепер держава піднімає поріг входу в цю систему до 25 941 грн. На папері це виглядає як “нормальна біла зарплата”. У реальності для роботодавця це не 25 941 грн. Мінімальна зарплата у 2026 році становить 8 647 грн, отже три мінімальні — це 25 941 грн, а чотири мінімальні — 34 588 грн. Але роботодавець не просто “нараховує зарплату”. Із зарплати утримуються ПДФО 18% і військовий збір 5%, а роботодавець додатково сплачує ЄСВ 22%. Три мінімальні зарплати — це приблизно 31,6 тис. грн вартості для роботодавця з ЄСВ і менше 20 тис. грн на руки працівнику. Чотири мінімальні — це вже понад 42 тис. грн вартості для роботодавця.
Але навіть це не вся правда - бізнес не купує “одну бронь” за одну зарплату. Бізнес має тримати офіційну зарплатну базу, відповідати середнім критеріям, платити податки по штату й одночасно жити в межах квоти. Постанова №76 встановлює загальне правило: критично важливе підприємство може бронювати не більше 50% військовозобов’язаних працівників; понад 50% можливі лише за рішенням Міноборони. Та сама постанова передбачає зарплатну вимогу для заброньованих працівників не нижче мінімальної зарплати, помноженої на 2,5. Тобто в реальному бізнесі вартість одного фактично захищеного бронь-слоту — це не зарплата конкретного працівника, а ціна всієї зарплатної й адміністративної конструкції, яку компанія мусить утримувати, щоб держава дозволила їй зберегти лише частину людей.
У медицині й медичних виробах це набуває особливо руйнівного вигляду. МОЗ-критерії визнають важливими для галузі підприємства, які виробляють або імпортують лікарські засоби й медичні вироби, є уповноваженими представниками виробників медвиробів, здійснюють оптову торгівлю лікарськими засобами, забезпечують електронні системи охорони здоров’я, а також постачають, монтують, налагоджують і технічно обслуговують медичне або лабораторне обладнання та постачають запасні й розхідні матеріали для нього до закладів охорони здоров’я. Для частини таких критеріїв встановлена умова: середня нарахована зарплата за останній квартал має бути не нижчою за мінімальну зарплату, помножену на коефіцієнт 4. У 2026 році це 34 588 грн у середньому.
Для великої фармструктури з високою маржею це може бути важко, але витримувано. Для середнього дистриб’ютора медичних виробів, сервісної компанії, регіонального оператора, імпортера, який працює з тендерами, відстрочками платежів, гарантійними зобов’язаннями, складами, логістикою, лікарнями, сервісними виїздами, технічними спеціалістами й регіональними представниками, це може бути смертельною конструкцією. Якщо підприємство повинно тримати середню зарплату на рівні чотирьох мінімальних, платити 22% ЄСВ, виконувати галузеві критерії, підтверджувати договори, проходити нову критичність, а бронювати може лише половину військовозобов’язаних, ефективна вартість одного реально захищеного працівника легко перетворюється на 100–150 тис. грн щомісячного навантаження залежно від структури штату.
Який середній бізнес це витримає? Який дистриб’ютор має таку маржу? Яка сервісна компанія може нескінченно піднімати фонд оплати праці, коли лікарні платять із затримками, тендери тиснуть ціну вниз, логістика дорожчає, гарантійні зобов’язання не зникають, а обладнання треба обслуговувати незалежно від того, чи держава в черговий раз переписала критерії? Це не ринок наркотиків, не монополія, не надприбуткова тіньова зона. Це нормальний операційний бізнес із витратами, ризиками, людьми, складами, сервісом і маржею, яка не розрахована на нескінченне адміністративне здорожчання легальності.
У цьому й полягає головний дефект політики: критичність підміняється платоспроможністю. Держава перестає питати, яку функцію виконує підприємство, скільки лікарень воно обслуговує, скільки обладнання підтримує, скільки регіонів закриває, скільки часу потрібно на заміну інженера, чи зупиниться сервіс, чи впаде поставка, чи втратить лікарня діагностику. Якщо компанія забезпечує роботу медичного обладнання, постачання медичних виробів, сервіс лікарень і регіональну медичну логістику, вона критична не тому, що має надприбуткову маржу, а тому, що її зупинка створює каскадний збій у системі охорони здоров’я.
Це важливо і для всієї економіки. Європейська Бізнес Асоціація фіксує, що дефіцит кадрів відчувають майже всі: 74% компаній назвали його значним, 21% — частковим, і лише 5% не мають такої проблеми; найважче закривати робітничі й технічні спеціальності, менеджерів із продажів і керівників середньої ланки. У переліку категорій, які здебільшого не можуть працювати дистанційно, — виробничий персонал, аграрні працівники, технічні спеціалісти, механіки, інженери, енергетики, лабораторний персонал, торгові представники, сервісні центри, водії, складські й дистрибуційні працівники. Це саме ті люди, яких бізнес намагається захистити. Не тому, що вони “привілейовані”, а тому, що без них підприємство втрачає функцію.
Державна служба зайнятості за перші три місяці 2026 року отримала майже 148 тис. вакансій від 27 тис. роботодавців, але укомплектувала лише 61 тис.; серед кваліфікованих робітників з інструментом було 22,6 тис. вакансій, а працевлаштовано лише 6,9 тис., тобто 30%. Це ринок, де немає “зайвих людей”. Це ринок, де кожен інженер, водій, механік, технік, менеджер, торговий представник, сервісний спеціаліст і регіональний координатор уже є дефіцитним ресурсом.
У нормальній правовій системі статус критично важливого підприємства не є подарунком чиновника. Це індивідуальне владне рішення, на підставі якого бізнес планує штат, зарплати, договори, поставки, інвестиції, податкові платежі, сервісні зобов’язання й роботу з лікарнями. Якщо держава спочатку встановлює правила, за якими бізнес легалізує людей, піднімає зарплати, платить податки і перебудовує операційну модель, а потім через короткий період знову переписує критерії і змушує всіх пройти новий фільтр, вона руйнує принцип правової визначеності.
Конституція вимагає, щоб органи державної влади діяли лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, передбачені Конституцією та законами. Закон “Про адміністративну процедуру” закріплює принципи юридичної визначеності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості, пропорційності, ефективності, презумпції правомірності дій особи та права на ефективний правовий захист. Пропорційність означає, що адміністративний акт має забезпечувати баланс між несприятливими наслідками для особи і цілями держави, а негативні наслідки мають бути найменшими. Особа має право бути заслуханою до ухвалення рішення, яке може негативно вплинути на її право чи законний інтерес, і має право на оскарження.
Отже, якщо підприємство втрачає критичність, це не може бути результатом кулуарної таблиці, автоматичного фільтра або формального “не пройшли новий критерій”. Має бути мотивоване рішення: який саме критерій не виконано, які документи оцінено, які наслідки для економіки, лікарень, регіону, податків і зайнятості враховано, чи оцінювалася незамінність ключових працівників, чи була можливість надати пояснення, чи є реальна процедура оскарження. Якщо цього немає, це не очищення системи. Це адміністративне знесення правової визначеності.
Але влада рухається саме в протилежному напрямі: критичність дедалі більше перетворюється не на правовий статус, а на тимчасовий адміністративний дозвіл на виживання. Сьогодні ти критичний. Завтра критерії переписали. Післязавтра ти знову доводиш, що маєш право працювати. Через три місяці орган переглядає твій статус. Потім приходить нова зарплатна вимога. Потім нова квота. Потім нове трактування. Потім новий чиновник. Потім нова “реформа”.
Так створюється не прозора система, а ринок адміністративного дозволу на життя. Коли без критичності підприємство втрачає людей, контракти, сервіс, регіони, медичні поставки й операційну спроможність, статус критичності стає дефіцитним ресурсом. А дефіцитний адміністративний ресурс із високою ціною помилки неминуче породжує корупційну ренту. Це не питання моралі окремого чиновника. Це питання дизайну системи. Там, де рішення органу влади визначає, чи виживе підприємство, неформальний доступ до рішення стає товаром.
І не треба робити вигляд, що корупційного контексту немає. Офіс Омбудсмана повідомляв, що кількість звернень щодо дій окремих представників ТЦК та СП зросла з 18 у 2022 році до 6 127 у 2025 році, тобто у 333 рази; під час моніторингових візитів фіксувалися незаконні обмеження свободи, фізичні побої та інші форми примусу. Паралельно в публічному полі є заяви про 2 млн громадян у розшуку і 200 тис. у СЗЧ. Є понад 6 млн військовозобов’язаних, які у 2024 році не уточнили персональні дані. Тобто проблема держави не в тому, що 1,3 млн людей працюють офіційно і заброньовані. Проблема в тому, що мільйони людей перебувають у хаосі обліку, тіні, розшуку, СЗЧ, неактуальних даних або корупційних схемах.
Управлінськи найпростіше не шукати невидимих. Не чистити “Оберіг”. Не розбиратися з паперово-цифровими розривами. Не ламати корупційні схеми. Не повертати СЗЧ у правове поле. Не будувати професійну мобілізацію за навичками. Найпростіше — прийти до підприємства. Бо підприємство має ЄДРПОУ, адресу, директора, бухгалтера, штат, зарплатну відомість, податкову звітність, списки військовозобов’язаних і страх втратити людей. Саме тому білий бізнес стає ідеальним об’єктом тиску.
Некроекономіка — це економіка самопоїдання. Це модель, у якій держава перестає мислити категоріями створення доданої вартості, інвестицій, продуктивності, стабільних правил і довгострокової стійкості. Вона починає мислити категоріями вилучення: кого забрати, кому підняти поріг, кого змусити перепідтвердитися, з кого взяти більше податків, кому створити новий фільтр, кому залишити дозвіл на існування. У такій моделі бізнес не розвивається. Він не інвестує в людей, обладнання, регіони, сервіс, експорт, навчання чи технології. Він витрачає ресурси на виживання: підтвердити критичність, пройти нові критерії, втримати зарплатний поріг, зберегти бронь, не втратити інженерів, не зірвати контракти, не потрапити під нове трактування міністерства, не бути знесеним наступною хвилею “удосконалення”.
Ця політика особливо небезпечна тому, що економіка України вже не має запасу міцності. НБУ погіршив прогноз зростання ВВП у 2026 році до 1,3%, вказуючи на гірші результати першого кварталу, важкий стан енергосистеми та накопичені негативні ефекти. KSE Institute оцінює втрати економіки України від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2026 року у 1,7 трлн доларів втраченого виторгу і 0,6 трлн доларів втраченої доданої вартості; найбільші втрати припадають на торгівлю, промисловість, будівництво, послуги, сільське господарство, енергетику й транспорт. У такій економіці вилучати людей із легального бізнесу й одночасно підвищувати зарплатні пороги — це не “баланс”. Це додатковий шок пропозиції.
Держава поводиться так, ніби бізнес — нескінченний ресурс. Ні. Бізнес — це люди, процеси, маржа, контракти, ризики, податки, логістика і довіра. Якщо з бізнесу постійно виймати людей і гроші, він не стає патріотичнішим. Він скорочується, закривається або йде в тінь. Якщо офіційний працівник стає ризиком для роботодавця, а неофіційний — способом виживання, держава сама руйнує власну податкову базу. Якщо прозорість стає вразливістю, раціональна відповідь бізнесу — стати менш прозорим.
Правильна послідовність держави мала б бути іншою. Спочатку — реєстри, “Оберіг”, актуалізація даних, розшук, необліковані, помилки, корупційні зняття з обліку, фіктивні непридатності, ВЛК, ТЦК, СЗЧ і тіньова зайнятість. Потім — фіктивні броні й декоративна критичність. Потім — функціональний аудит посад у реальному бізнесі. І лише після цього — точкове розбронювання там, де бронь справді не має економічного, соціального або оборонного сенсу.
Функціональний аудит — це не “підняти поріг до 26 тисяч”. Це питання: яку функцію виконує людина? Чи є дублер? Скільки місяців потрібно на заміну? Чи існує така спеціальність на ринку? Чи зірветься поставка? Чи простоюватиме медичне обладнання? Чи втратить лікарня сервіс? Чи впаде регіональна мережа? Чи втратить бюджет більше, ніж отримає? Чи ця людина принесе більшу користь у війську саме за своєю спеціальністю, чи в критичній цивільній функції, яка забезпечує лікарні, обладнання, логістику, податки й тил?
Ось це була б державна політика.
А те, що відбувається зараз, — це фіскально-мобілізаційна бухгалтерія, яка не бачить економічної тканини країни. Вона бачить лише таблицю: поріг, квота, статус, перегляд, відсоток, кількість. Але країна працює не таблицями. Вона працює людьми. І коли держава починає виймати людей із легального бізнесу, вона виймає не “штатні одиниці”. Вона виймає функції. Вона виймає регіони. Вона виймає сервіс. Вона виймає лікарні. Вона виймає поставки. Вона виймає податки. Вона виймає довіру.
Питання “хто буде воювати?” важливе. Але питання “хто буде працювати?” не менш важливе. Бо армія не існує без економіки. Лікарні не працюють без сервісу. Медичні вироби не з’являються без дистрибуції. Обладнання не функціонує без інженерів. Податки не сплачуються без бізнесу. А бізнес не існує без людей.
Нова політика бронювання небезпечна не тому, що держава бореться зі схемами. Вона небезпечна тому, що під виглядом боротьби зі схемами держава знову карає легальність. Під виглядом прозорості підвищує вартість офіційного існування. Під виглядом справедливості б’є по тих, хто вже платить. Під виглядом оновлення критеріїв створює ринок дозволів на виживання. Під виглядом балансу мобілізації виймає людей із економіки, яка фінансує армію.
Країна, яка карає легальність, сама штовхає бізнес у тінь. Країна, яка постійно переписує критерії виживання, сама знищує інвестиційну довіру. Країна, яка починає не з хаосу й корупції, а з готового чесного бізнесу, сама демонтує власний тил. А війна на виснаження не виграється демонтажем тилу. Вона виграється здатністю довго зберігати людей, виробництво, податки, медицину, логістику, сервіс, енергетику, агро, експорт, імпорт і довіру.
Наші можновладсті не можуть не розуміти, що вказані дії не зміцнюють оборону. Вони системно і безповоротно знищують економічну основу України, на якій ця оборона тримається
