Свого часу Юрій Михальчишин влучно діагностував приховані загрози для української державності: ініціатива зникнення графи «національність» була продиктована ззовні і стала елементом політики денаціоналізації України. Тоді, викреслюючи національність із паспортів, українців намагалися стерти на папері. Але сьогодні державна машина перейшла до наступного, термінального етапу — фізичної денаціоналізації. Те, що ми бачимо у наказах МОЗ чи військових доктринах, є не ізольованим медичним колапсом. Це лише один із шестерень гігантського механізму, який синхронно працює в соціальній, економічній, мобілізаційній, освітній та культурній сферах. Уся ця державна політика має одну кінцеву мету: комплексну та безповоротну зачистку території від автохтонного українського населення.
Те, що починалося як стирання нації в реєстрах, трансформувалося у значно страшніший етап - фізичну денаціоналізацію. І найцинічніше те, що цей процес реалізується не лише ворожими ракетами, а й нормативними актами української державної машини. Зведення до спільного знаменника останніх рішень Міністерства охорони здоров'я та розробників Воєнно-медичної доктрини доводить: ми маємо справу не з управлінськими помилками. Ми спостерігаємо класичну політику окупаційної влади, яка ставиться до громадян як до обтяжливого фінансового баласту, що підлягає нормативній утилізації.
Наказ МОЗ від 30 липня 2026 року № 1044, який затвердив новий Стандарт критеріїв госпіталізації — це еталонний документ соціального дарвінізму. Міністр Віктор Ляшко та його вертикаль створили бюрократичну гільйотину, яка легалізує відмову в медичному порятунку під прикриттям «європейських стандартів». У саму основу цього Стандарту закладено західний інструментарій Appropriateness Evaluation Protocol (AEP). Це не клінічний протокол лікування, це аудиторська бухгалтерська методологія оцінки використання лікарняних ресурсів. Її єдина мета - економія грошей. Саме тому критерії для обов'язкової госпіталізації встановлені на рівні катастрофи: щоб отримати ліжко, пацієнт має дочекатися падіння сатурації до 92% і нижче, критичного зниження артеріального тиску або системної дисфункції органів. Превентивна медицина вбита. Чекайте, поки почнете помирати.
Якщо ж лікар спробує врятувати пацієнта, який не дотягує до цих передсмертних порогів, він зобов'язаний оформити бюрократичний «відступ», письмово обґрунтувати його, виблагати погодження у керівництва і щодня проходити моніторинг доцільності перебування хворого в палаті. Держава створює умови, за яких лікарю юридично безпечніше виставити хворого за двері. У разі смерті пацієнта вдома відповідатиме черговий медик, а не міністр Ляшко, бо лікарня «діяла за Стандартом».
Апогеєм цієї дегуманізації є ставлення до найвразливіших. Якщо пацієнт самотній, не здатний себе обслуговувати або не має житла, його госпіталізація за «соціальними показаннями» дозволяється лише як проміжна міра з обов'язковим переглядом кожні 24 години. Продовжити її понад 48 годин можна лише за жорсткого документального підтвердження. Немає транспорту чи вихідний день — це, згідно з текстом документа, не є підставою залишати людину в лікарні. Пацієнтів відправляють на кушетки застарілого «денного стаціонару» зразка 2001 року, що для важкохворої людини дорівнює залишенню в небезпеці.
Якщо цивільне МОЗ оптимізує бюджет на пенсіонерах і хворих, то розробники Воєнно-медичної доктрини економлять на крові військовослужбовців. Їхній інструмент — термінологічна диверсія. У доктрині базове поняття «медична підтримка» визначається як гігантський комплекс із понад десяти складових: від розвідки і логістики до евакуації та, власне, надання медичної допомоги. Здавалося б, відповідальність за життя солдата розкладена на всю військову вертикаль. Але щойно справа доходить до оцінки, документ вводить «рівень підтримки», який вимірюється виключно через обсяг надання самої медичної допомоги. Це легалізована безвідповідальність генералітету. Командування може повністю провалити евакуацію і не дати жодної бронемашини, але якщо бойовий медик в окопі надав «обсяг допомоги» (наклав турнікет під обстрілом) — звітність штабу буде ідеальною. Система вимірює подвиг рядового медика, щоб сховати злочинну бездіяльність тилу.
Ще більший абсурд ховається у фундаменті. Головного військового терміна — «медична допомога» — у списку визначень доктрини просто немає. Документ відсилає до цивільного Закону України про охорону здоров'я, який описує мирну діяльність, спрямовану на лікування, патологічні стани та «вагітність і пологи». Там немає жодного слова про мінно-вибухові травми чи евакуацію під вогнем. Хоча стаття 14-1 цього ж закону прямо уповноважила Міноборони написати власний, жорсткий бойовий стандарт для фронту. Доктрина цим правом свідомо не скористалася.
Більше того, термін «медична евакуація» (основа виживання пораненого) не має в документі жодного юридичного визначення взагалі. Як можна фінансувати, стандартизувати і вимагати від командирів виконання процесу, якого юридично не існує в понятійному апараті головної профільної доктрини? Немає терміна — немає обов'язку держави. Є лише порожнеча, в якій безкарно гинуть українські солдати.
Між Наказом МОЗ №1044 та Воєнно-медичною доктриною немає жодної різниці в їхній політичній ДНК. Обидва документи є продуктом ідеально налаштованої системи, яка функціонує за законами окупаційної влади:
1. Система працює не на збереження автохтонного населення, а на створення ідеального бухгалтерського звіту про економію ресурсів для зовнішніх кредиторів (відсюди іноземна методологія AEP у МОЗ).
2. Жива людина, яка потребує порятунку, зникає. Цивільний українець стає набором термінальних цифр на моніторі, а поранений захисник губиться у військових дефініціях, де евакуації юридично не існує.
3. Держава знімає з себе обов'язок утримувати систему, забезпечувати логістику чи фінансувати ліжка, скидаючи всю кримінальну та моральну провину на виконавців у самому низу — на цивільного лікаря чи бойового медика в траншеї.
4. Держава скидає баласт, залишаючи літніх та хворих людей помирати вдома через 48-годинні соціальні ліміти, а поранених — без гарантованої евакуаційної броні.
Ця медична м'ясорубка не працювала б так ефективно, якби не була ідеально синхронізована з економічною та соціальною політикою тотального зубожіння. Державна вертикаль планомірно знищує середній клас, дрібних підприємців та самозайнятих громадян через нещадний фіскальний терор, штучні регуляції та блокування рахунків. Ті самі ФОПи, які роками власним коштом утримували штати інженерів, менеджерів, регіональних та медичних представників, створюючи робочі місця та сплачуючи податки, сьогодні вичавлюються системою дощенту. Економіка викручується так, щоб українець не мав жодних фінансових резервів, і саме в цей момент найбільшої безвиході уряд випускає Наказ №1044, який холоднокровно викидає пацієнта з безкоштовної лікарні. Механізм замикається у смертельну пастку: держава спочатку відбирає у вас останні гроші через податки та інфляцію, а потім вимагає платити за приватну клініку, бо за державним стандартом ви «недостатньо критичні» для безкоштовного ліжка. Ті ж, хто не має заощаджень на платну медицину, приречені на тихе, невидиме для статистики вимирання у власних стінах.
Мобілізаційна політика в цій матриці денаціоналізації відіграє роль інструменту сліпого спалювання національного інтелектуального та технічного ядра. Замість розумної, високотехнологічної оборони, де цінується унікальна експертиза, система працює як примітивний конвеєр. Коли унікальних цивільних фахівців із технічного регулювання та управління якістю невідомі силоміць затримують посеред неділі, а вже вранці холодною есмескою повідомляють про відправку на військовий полігон — це не посилення обороноздатності країни. Це свідоме, цілеспрямоване знекровлення критичної інфраструктури тилу та руйнування підприємств, які тримають економіку. Держава бездумно спалює найкращих інженерів, менеджерів та науковців, затикаючи ними дірки, утворені через провал стратегічного планування, і при цьому відмовляє цим же людям у гарантованій нормативній евакуації на полі бою. Це квиток в один кінець для генофонду нації, який мав би відбудовувати країну після війни.
Замість захисту титульної нації, уряд покірно погоджує всі вимоги так званих «західних партнерів» та сусідів-ворогів щодо розширення прав їхніх національних меншин на території України. Під зовнішнім тиском ухвалюються закони, які надають мовні, освітні та культурні привілеї угорській, румунській чи російськомовній діаспорам, створюючи анклави, що розмивають унітарність держави. Виникає шизофренічна і водночас глибоко продумана реальність: влада методично вичищає етнічних українців на фронті, відмовляє їм у лікуванні в тилу, але паралельно створює тепличні, привілейовані умови для експансії інших народів на нашій землі. Це і є найвища форма денаціоналізації — законодавче закріплення статусу українця як громадянина другого сорту у власній державі, де права сусідів захищаються краще, ніж право господаря на життя.
Щоб суспільство не чинило спротиву власному знищенню, держава паралельно розгорнула руйнівну освітню, навчальну та виховну політику. Освітня система сьогодні не формує творців, інноваторів чи аналітиків, здатних критично оцінювати реальність; вона продукує слухняну, неосвічену масу, адаптовану лише для виконання примітивних функцій або покірного виїзду за кордон. Держава свідомо ігнорує розвиток цілих наукоємних галузей життєзабезпечення — наприклад, життєво необхідна клінічна інженерія досі навіть не внесена до офіційного класифікатора професій. Поки в нечисленних лікарнях виходить з ладу надскладне реанімаційне обладнання, влада не робить нічого для створення науково-методичної бази та офіційної підготовки фахівців, від яких напряму залежить безперебійна робота медичної апаратури. Натомість культурна політика просуває комплекс меншовартості, примітивізацію дискурсу та суцільну розважальну анестезію, формуючи не громадянина-господаря з войовничим національним духом, а безликого, наляканого споживача. Націю системно позбавляють інтелектуального авангарду та історичної пам'яті, адже народ, який не усвідомлює своєї величної ідентичності, ніколи не повстане проти того, що його позбавляють права на лікування, економічну свободу та саме фізичне існування.
Зведення всіх цих векторів воєдино не залишає жодного простору для ілюзій чи віри в «тимчасові управлінські труднощі». Це жорстка, системна, математично прорахована державна політика фізичної денаціоналізації, де кожен інститут виконує свою роль у ліквідаційній комісії. Економіка виснажує ресурс для виживання, освіта і культура паралізують волю до спротиву, мобілізація утилізує найхоробріших без гарантій медичного захисту, а Міністерство охорони здоров'я аудиторськими наказами на кшталт №1044 цинічно добиває найслабших, найстаріших і найбідніших у тилу. Усе це вкупі повністю, методично і безжально очищує територію України від самих українців, перетворюючи народ на цифри у фінансових звітах для міжнародних партнерів. Нинішня влада діє як класична окупаційна адміністрація, якій доручено максимально здешевити утримання підконтрольної території, оптимізувавши кількість населення. І поки ця смертоносна інституційна матриця не буде усвідомлена суспільством і демонтована дощенту, тривожний дзвін продовжуватиме відбивати ритм щоденних, узаконених українською державою смертей.
Фізична денаціоналізація — це коли держава створює бездоганні нормативні умови для того, щоб її громадяни масово не виживали, а відповідальність за це розчинялася в бюрократичному тумані. Це вироки нації, підписані українською мовою. Ми вже остаточно приїхали, тому картонки мають бути з запитом на системне перезавантаження влади, очищення її від агентури і слуг неукраїнського народу, а не на тасування ліжок в цьому борделі під куполом.
