У дні, коли Росія продовжувала систематичні обстріли Києва та інших українських міст, коли сирени повітряної тривоги лунали буквально через кожну годину, коли палали торговельні центри та житлові будинки, колишній командувач головного штабу Армії боснійських сербів Ратко Младич сконав у Гаазі.
Це був передбачуваний фінал. Старого вбивцю ніхто не збирався відпускати на свободу навіть перед смертю, бо ті злочини, які він вчинив, не передбачали помилування. І, можливо, найважливіше тепер – Младич помирав саме тоді, коли стало ясно, що всі ці злочини були репетицією іншого масштабу вбивств, які здійснює Росія вже на нашій землі. Так, формально Москва Ратка Младича та його формального начальника, президента Республіки Сербської Радована Караджича (він ще живий і у в’язниці) не підтримувала. Не допомогла Росія і своєму багаторічному союзникові, фактичному господареві боснійських сербів Слободанові Мілошевичу – виданий міжнародному правосуддю у короткий період спроб встановити в Сербії справжню демократію, він також сконав у тюремній камері Гаазького трибуналу.
Але російські чекісти вже тоді були учасниками процесів на землі колишньої Югославії, вже тоді сприймали югославську війну як полігон. Вже тоді допомагали уникати відповідальності тим, хто був готовий виконувати їхні страшні забаганки. Від Сребрениці, яка стала кривавою прелюдією нашої Бучі, від облоги Сараєва, яка стала прелюдією до обстрілів українських міст, до полювання за людьми у Херсоні, до ударів ракет і дронів по житлових кварталах, і до затримання Младича й передачі його Гаазькому трибуналу пройшло цілих 15 років.
Всі ці роки він особливо й не ховався – принаймні у період, коли його справжній начальник Мілошевич залишався при владі в Сербії. Його не звільняли з сербської армії – саме з сербської, не з армії боснійських сербів, тобто він залишався поважним військовим пенсіонером. Весь цей час, за вже оприлюдненими документами, ФСБ знала, де його шукати, ба більше – створювала для нього всі можливості зберегти свободу. Якби не бажання Белграда знайти спільну мову з Брюсселем і почати реальний процес європейської інтеграції, Младич так і помер би непокараним.
Але варто знати й інше. Зоран Джинджич, премʼєр Сербії, який організував видачу Мілошевича, був незабаром вбитий. Його однопартієць Борис Тадич, який став президентом Сербії й організував видачу Караджича та Младича, перетворився на політичного марґінала. А до влади в Белграді прийшов колишній міністр пропаганди Мілошевича, який здавався радикалом і брехуном навіть на тлі самого диктатора – Александар Вучич, з яким буквально кілька днів тому обіймався наш президент. Вучич, справжня політична тварина, прекрасно розуміє, що більшість сербів продовжує вважати Младича героєм і жертвою й вперто не помічає крові на руках вбивці. Й тому розповідає співвітчизникам про несправедливість міжнародного правосуддя, тому пропонує поховати Младича у сербській землі, тому обурюється, що кривавому генералу не дали померти вдома.
Тобто покарання – воно відбулося. І це важливо. Але усвідомлення суспільством своєї відповідальності за злочин чи хоча б появи бажання від злочину дистанціюватися – ні. А це означає, що Гааґа не виконала своєї головної функції – не стала щепленням від появи нових младичів, від нових війн, від нових етнічних чисток. Все ще може повторитися знов і знов.
І для нас це – найважливіший висновок на наступні десятиріччя. Можна добитися справедливості для злочинця – але не можна змінити країну і суспільство, якщо самі громадяни не бажають таких змін. У сербів, на відміну від росіян, були і можливості, і політики, і міжнародне сприяння – й нічого не допомогло. А це означає, що тепер – і, можливо, на десятиріччя – у нас з росіянами будуть різні герої й різні жертви. У нас – ті, хто зупинив їх. У них – ті, хто вбивав нас. І навіть коли ми відіб’ємося, і якщо ми раптом колись доб’ємося справедливості для злочинців і хтось з них помре в ув’язненні, а не у власному ліжку, це тільки посилить у Росії відчуття несправедливості й жадобу реваншу.
Цей дамоклів меч і після війни висітиме над нашими головами, над головами наших дітей і онуків. Важливо просто пам’ятати про це – і не розслаблятися, і не дати вчергове себе надурити ані підступним чужим, ані жадібним і тупим своїм.
