28 серпня під Києвом знову вибухнув склад. У Милі після російського удару по території підприємства почалася масштабна вторинна детонація. За останніми даними Associated Press, загинули щонайменше 27 людей, понад пів сотні житлових будинків пошкоджені, сотні мешканців евакуйовані. Президент уже змушений говорити про те, що боєприпаси не можуть зберігатися біля житлових будинків, прокуратура розслідує службову недбалість, а прем’єр визнає, що трагедія у Вишневому «не стала уроком». Це правильні слова, але вони запізнилися щонайменше на кілька років. Бо проблема не в тому, що держава не засвоїла один урок. Проблема в тому, що вона системно залишає арсенали, вибухонебезпечні виробництва й військові запаси фактично всередині населених пунктів, знаючи, що Росія ці об’єкти знаходить і методично по них б’є.
Вишневе мало стати точкою, після якої така практика припиняється негайно. 6 липня російський удар спричинив там детонацію боєприпасів на складах режимного оборонного об’єкта. Згодом СБУ сама встановила, що боєприпаси зберігалися в ангарах біля житлової забудови, що ці приміщення взагалі не були призначені для такого зберігання і використовувалися без необхідних дозволів. Загинули люди, були зруйновані та пошкоджені цивільні будинки. Двох керівників підприємства затримали за службову недбалість. (SSU)
Але це і є найзручніший спосіб поховати Вишневе: знайти двох директорів і зробити вигляд, що система встановила винних. Насправді склад боєприпасів оборонного підприємства не може роками існувати серед міської агломерації поза державою. Про нього знає ціла вертикаль. Хтось відповідає за режимний об’єкт, хтось за умови зберігання, хтось за пожежну та техногенну безпеку, хтось за контррозвідувальний захист, хтось за корпоративне управління оборонним підприємством, хтось за мобілізаційне планування. І після 24 лютого 2022 року хтось мав поставити елементарне питання: що станеться з тисячами людей навколо, якщо противник влучить сюди балістичною ракетою?
Після 6 липня цього питання вже не можна було не бачити. Вишневе продемонструвало всю механіку катастрофи в натуральному масштабі: одна російська ракета вражає військовий запас, а далі наші власні боєприпаси починають працювати на противника, годинами детонуючи серед цивільної забудови. Тобто ворог одним влучанням виконує одразу два завдання — знищує український арсенал і отримує додаткове масове ураження українського населення. Саме після Вишневого держава мала за лічені тижні перевірити всі подібні об’єкти в країні: старі арсенали, склади боєприпасів, вибухових речовин, компоненти ракет, оборонні підприємства, радянські військові території, навколо яких за останні десятиліття виросли ЖК, приватний сектор, торговельні центри і цілі передмістя.
Минуло сім тижнів — і вибухнула Мила.
Давно я більше не бачу тут випадковості. Це вже злочинна бездіяльність. Влада знала про проблему. Мала всі можливості провести аудит. Мала всі підстави розосередити запаси. Мала чотири з половиною роки великої війни, щоб зрозуміти, що будь-який стаціонарний радянський арсенал, будь-який великий склад і будь-який помітний оборонний об’єкт треба апріорі вважати відомим противнику. Але ми знову отримуємо гігантські вибухи біля житлової забудови, знову загиблих, знову евакуацію і знову розслідування вже після того, як стало пізно.
Причому в ті самі дві доби Росія системно вибивала складську і логістичну інфраструктуру Київщини. За офіційними даними, було пошкоджено щонайменше 17 складських об’єктів. У Вишневому 28 серпня дрони знову били по кількох локаціях: загинула людина, були ураження дороги та житлової зони, горіли автомобілі. У Святопетрівському знищено сортувальне депо «Нової пошти», а під час роботи рятувальників противник завдав повторних ударів. Reuters описує ширшу російську кампанію проти логістичних центрів, складів і торговельної інфраструктури навколо Києва. Це вже не набір випадкових прильотів. Ворог методично виносить матеріальну основу життя великої агломерації.
І знову та сама внутрішня бездіяльність влади ОЗУ Династія стає очевидною. Росія працює на знелюднення й економічне виснаження України. Вона нищить енергетику, логістику, виробництва, склади, житло, оборонний потенціал. Це стратегія ворога. Функція української влади мала б полягати у прямо протилежному — розосереджувати, переносити, ховати, заглиблювати, дублювати, будувати резервні майданчики, забирати великі концентрації вибухонебезпечних матеріалів подалі від населення. Натомість результат ми бачимо знову і знову: противник знаходить стаціонарний об’єкт, вражає його, знищує наш запас, а вторинна детонація добиває українців навколо.
Це і є модель подвійної утилізації — арсеналів і населення. Причому вона працює настільки послідовно в інтересах окупанта, що питання вже давно не може обмежуватися формулою «поганий менеджмент». Після Вишневого кожен посадовець, відповідальний за подібні об’єкти, знав, до чого це приводить. Якщо після цього небезпечні запаси залишалися біля житла, якщо їх не розосереджували, якщо загальнонаціонального аудиту не було або він нічого не змінив, то ми маємо право ставити питання не лише про халатність, а про свідоме невиконання дій, необхідних для збереження людей і військового ресурсу.
Окреме питання — чому московити настільки добре знають, куди бити. Противник послідовно знаходить наші склади, оборонні підприємства, логістичні центри, системи озброєння. Частину таких цілей можна встановити супутниковою розвідкою, частину — за старою документацією, логістикою, цифровими слідами, відкритими джерелами, роботою агентури. Але саме тому стаціонарний великий військовий склад у 2026 році взагалі не повинен розглядатися як «секретний» тільки тому, що його адреса не написана у Facebook. Для держави базовим припущенням мало давно стати інше: ворог знає. Отже, або розосереджуй, або готуйся його втратити.
Натомість секретність у нас часто починає працювати у зворотний бік. Росія вже знає об’єкт і вже по ньому влучила, але українському суспільству не повідомляють навіть масштабу системної проблеми. Скільки в Україні таких складів біля населених пунктів? Скільки перевірено після Вишневого? Скільки запасів вивезено? Скільки розосереджено? Скільки радянських військових об’єктів досі існує посеред давно зміненої житлової забудови? Я не пропоную публікувати координати. Але відсутність навіть агрегованих відповідей означає, що під військовою таємницею легко сховати не оборону, а масштаб управлінського провалу.
І це почалося далеко не у 2026 році. Балаклія, Калинівка, Ічня показали ще до великої війни, наскільки небезпечною є концентрація великих запасів боєприпасів. Тоді вибухали арсенали без щоденних «Іскандерів» і сотень ударних БПЛА. Після 2022 року з’явилася нова реальність: противник цілеспрямовано шукає такі місця і має величезний набір засобів, щоб їх знищувати. Те, що у такій ситуації Україна досі отримує багатогодинні детонації біля великих міст, означає, що ключові висновки просто не були зроблені.
І я остаточно вже більше не вірю, що нинішня влада взагалі здатна провести справжнє розслідування цієї системи. Не справу проти директора конкретного складу, а розслідування всієї вертикалі: хто знав, хто отримував доповіді, хто мав організувати розосередження, які рішення приймалися урядом, РНБО, оборонним блоком, Офісом президента, які доповіді отримував президент і чому після стількох років війни ми досі бачимо той самий результат. Система неохоче розслідує сама себе, особливо коли нитка може вести не вниз, до чергового директора, а вгору — до тих, хто визначав всю політику держави під час війни.
Вже справжній масштаб відповідальності цього періоду, схоже, встановлюватиме вже наступна українська влада — якщо вона справді буде українською за своєю суттю, а не просто наступною групою людей у тих самих кабінетах. Їй доведеться підняти архіви, журнали рішень, доповіді, матеріали Ставки й РНБО, документи оборонного планування та контррозвідки і встановити, якою була реальна ціна рішень і бездіяльності верхівки держави. Бо масштаб трагедії України складається не тільки з того, що зробив Путін. Він складається також із того, що українська влада могла і була зобов’язана не допустити — але не допустила.
І якщо майбутнє розслідування покаже, що на самому верху державної вертикалі знали про системні смертельні ризики, розуміли їх наслідки для українського населення і оборонного потенціалу, але роками залишали механізм працювати саме так, тоді історична і кримінальна оцінка цього періоду може виявитися значно тяжчою, ніж сьогодні готове собі уявити суспільство. Тоді доведеться досліджувати вже не окремі «помилки» Зеленського, його Офісу чи конкретних силовиків, а сам характер режиму воєнного часу і те, наскільки його рішення об’єктивно працювали на досягнення російських стратегічних цілей.
Я бачу серйозний предмет майбутнього великого національного розслідування саме в тому, щоб не дозволити жодному прізвищу — включно із Зеленським — отримати автоматичну індульгенцію тільки тому, що Московія була зовнішнім агресором. Зовнішній ворог не скасовує внутрішньої відповідальності. Якщо український посадовець своїм наказом, свідомою бездіяльністю чи саботажем допомагав досягати завдань окупанта, його місце в цій історії має визначатися не посадою і не політичною легендою, а доказами.
Бо після Вишневого влада вже не може сказати, що не знала. Після Милої — що не могла передбачити. Після всіх попередніх вибухів арсеналів — що не розуміла самої проблеми.
Тепер питання набагато простіше і набагато страшніше: чому система, яка роками бачила, як українські арсенали перетворюються на зброю проти українців, дозволила цій системі працювати далі — і кому саме це було вигідно?
