Чим важливий візит представників Трампа до Києва

“Надія” – ключове слово цих днів. Щойно прийшли повідомлення «запропонували три дні тиші», навіть у багатьох закоренілих скептиків промайнула думка «а раптом й далі?».

Це нормальна людська реакція. Через песимізм, через суму раціональних пояснень «чому ні», через попередній досвід багаторазово перекреслених очікувань, все одно було – на секунду, на дві, на кілька хвилин… – “А раптом?”.

Адже так? Заперечувати – безглуздо. Було серед військових, що там говорити про людей у ​​тилу.

путін знищив цю надію дуже швидко. Ще раз наголосивши, де цитадель зла і кому потрібна війна.

Що ще дурніше – це знецінювати факт візиту Віткоффа та Кушнера до Києва. Можна обурюватися щодо поведінкових реакцій цих осіб у Кремлі, однак їхній приїзд до столиці України – це можливість не тільки прийняти чутливу інформацію, а й передати їм певний настрій, скоригувати картину після візиту до Москви.

Немає жодних сумнівів, що рух до реальних домовленостей йтиме через грубий тиск. Зараз загальна канва така, що США заради результату налаштовуються тиснути переважно/виключно на Україну як на серйозно залежну від зовнішньої підтримки сторону (для рф таку роль може зіграти лише Китай, але Пекін ще не вмикався).

Особиста зустріч – це шанс як мінімум перевести в диспозицію тиску і на росіян також, поступово змінюючи баланс.

Найкраще значення цієї поїздки (і ризики для росії) підкреслює непублічна реакція Кремля. Не встигли американські візитери відчалити, як у мережу з усіх боків полилися «інсайди» про «посилення позиції росії». Мовляв, «СВО – за планом», якщо Україна не піде на всі поступки, її нібито зламають узимку…

Це рутинна переговорна тактика рф: зарядити ультиматум, прожимати, подавати все так, ніби все вже вирішено, жодних варіантів немає, «далі буде гірше»… Перед виборами в росії жодної іншої публічної картини, в принципі, бути не може.

путін напевно розповідав американцям і про «взятий» Святогірськ, і про тричі «взятий» Куп’янськ, і про вихід на «окружну Сум», якої не існує в реальності, і ще всяку нісенітницю. Якийсь час піде, щоб дезавуювати це марення, після чого описати український підхід, який можуть підкріпити представники Е-3, що знаходяться у Києві: Німеччини, Британії та Франції. Не забуваймо про це.

Напевно, гостям покажуть і карти, і різні цікаві відео. Якщо хтось за тривогами у Києві пропустив – добрі дрони два дні (з моря та повітря) турбували Сочі, де-факто позначивши турботу України від Керченської протоки аж до кордону з окупованою частиною Грузії. Напевно, будуть свіжі картинки з Рязані. Можливо, для смакових відчуттів подарують змащене гаром упаковку «Кока-Коли».

Тож давайте розділяти – ставлення до тих, хто на публіці не приховує симпатій до путіна, та можливість набрати Україні пару балів. Бо таке враження, що маса народу буде рада, якщо все погано пройде. Заради вигуків: «а ми ж говорили!». Чимало діячів божилися, що Віткофф і Кушнер ніколи не приїдуть. Частина знайшла мужність визнати помилку, хтось продовжує нагнітати. Навіщо?

Цей переговорний раунд не призведе до миттєвої зупинки війни. Для цього необхідне диво, яке поки що не проглядається. Але це крок. Я впевнений, що будуть серйозні спроби до зими підштовхнути справжні переговори зі зупинкою вогню. Дуже сподіваюся, що вони виявляться успішними. Хоча вони можуть не дати результату – таке теж може бути. Але якщо свідомо приймати лише один, найгірший сценарій, навіщо тоді чинити опір? І навіщо кричати про «капітуляцію»?

Точно не варто поспішати із оцінками результатів візитів. До розмови з Трампом і наступних дзвінків Вашингтон-Київ, Вашингтон-Москва – взагалі говорити нема про що.

Найкраще, що можна зробити сьогодні у столиці – привезти з дач врожай і нормально виспатися. Міноборони, СОУ у всіх формах (СБУ, ГУР, Нацгвардія, прикордонники) потребують підтримки. Ось туди емоції та зусилля.

Олексій Копитько