Львів — не декорація чужої державності
Тут уже справді треба бити на сполох. Проблема значно конкретніша й тому небезпечніша: 21 депутат польського Сейму офіційно виніс у парламентське поле пропозицію провести 11 листопада польський Марш незалежності вулицями Львова. Це не коментар маргінала у Facebook, не історична фантазія блогера, а інтерпеляція №19518 до прем’єр-міністра Польщі.
У мирний час це було б політичною провокацією. Під час найбільшої війни в Європі — це готовий боєприпас для когнітивної операції. Львів, польські прапори, 11 листопада, розмови про «польську історію Львова» — Московії навіть не доведеться вигадувати картинку про нібито польський реваншизм і майбутній переділ Західної України. Їй достатньо буде увімкнути камеру. Саме тому колишній глава польського МВС Марек Бєрнацький назвав саму ідею «шаленством» і прямо заговорив про російську когнітивну війну, спрямовану на зіштовхування поляків з українцями.
Питання вже не до польських правих, а до Києва: де негайна державна реакція?
Станом на час написання цього тексту я не бачу публічної жорсткої позиції українського МЗС, Офісу Президента чи львівської влади саме щодо цієї ініціативи. І це мовчання мене непокоїть не менше за саму провокацію.
Бо символічний суверенітет так само потребує захисту, як кордон.
Суверенітет спочатку перевіряють, що суспільство проковтне символічно.
Сьогодні — «невинний історичний марш».
Завтра — нова дискусія про «історичну справедливість».
Післязавтра хтось інший поставить уже наступне питання.
Це не означає, що Польща завтра вимагатиме Львів — офіційна Варшава прямо відкидає територіальний ревізіонізм. Але саме тому будь-яка політична гра з такими символами повинна отримувати відповідь на першому кроці, а не після того, як радикальна ідея встигне нормалізуватися.
Львів мав польську історію.
Так само він мав австрійську, вірменську і передусім українську сучасну політичну суб’єктність. Історична пам’ять не дає сучасній державі права переносити власний національний марш на територію сусіда. Інакше Європа перетворилася б на нескінченну ходу чужих державних свят територіями колишніх імперій.
Саме тому маніпуляція тут захована у слові «пам’ять». Пам’ять — це кладовище, музей, конференція, молитва, меморіальна церемонія. Національний державний марш вулицями іншої країни — це вже політична демонстрація. Особливо коли організатори самі наголошують на «польській історії Львова».
І українська держава не повинна соромитися сказати це вголос.
Ми не зобов’язані перетворювати подяку Польщі за величезну підтримку України на політичну безхребетність. Союзництво не означає права одного союзника тестувати символічні межі іншого. Навпаки, справжня дружба починається там, де обидві сторони розуміють, яких жестів не можна робити саме тому, що ворог чекає на них.
Московія роками розганяє тезу про те, що Польща нібито готується «забрати Західну Україну». Польське МЗС лише в липні цього року було змушене офіційно спростовувати цю дезінформацію і ще раз заявляти, що Польща не має й не планує територіальних претензій до України. І ось після цього група польських депутатів власноруч створює візуальний матеріал, який ідеально лягає саме в московський сценарій.
Це і є когнітивна війна у її найефективнішій формі: противник уже не мусить вигадувати провокацію — достатньо підштовхнути політичні середовища до поведінки, яка сама руйнує довіру між союзниками.
Львів — українське місто. Польський державний Марш незалежності вулицями Львова не є нормальною формою добросусідства. Україна поважає польську незалежність, польську історію та польську громаду — і так само вимагає поваги до власного символічного суверенітету.
Коли сама польська сторона вже попереджає, що така ініціатива працює на московську когнітивну війну, українська влада не має права вдавати, що це лише дивна парламентська екзотика.
Суверенітет втрачають не лише тоді, коли хтось переходить кордон. Його починають втрачати тоді, коли влада боїться (чи приймає участь у злочинах?) вголос сказати, де цей кордон проходить — політично, історично і символічно.
