... У дні безжальної війни народ має вірити, що суворі обмеження в правах і свободах є проявом демократії.
***
...У березні 1942 року, через малюнок розміщений на її на шпальтах ледь не закрили Дейлі Мірор (The Daily Mirror), газету, яка входила в десятку найбільш авторитетних друкованих видань Великої Британії.
Популярний на той час художник-карикатурист Філіп Зек (Philip Zec) зобразив на ньому змученого британського моряка, який чіпляється за уламок плота посеред штормового океану.
Підпис сповіщав: "Ціна на бензин була піднята на один пенні - офіційна інформація".
Вінстон Черчилль, на той час прем'єр міністр і міністр оборони, був розлючений до нестями. На його думку, цей малюнок, опублікований в розпал Другої світової війни - це знущання над британськими моряками.
Міністр внутрішніх справ уряду "національної єдності" Герберт Моррісон викликав керівників Daily Mirror "на килим" і виніс офіційне попередження - якщо подібне повториться, газету закриють як таку, що "загрожує внутрішній безпеці". При тому міністр послався на "Правило 2D" із знаменитих британських "Правил оборони".
На вимогу лівих лейбористів (чиї погляди відстоювала Daily Mirror) Моррісона викликали для пояснень до британського парламенту.
Дискусія розгорілася не на жарт.
Позиція Моррісона: Карикатура і підпис мають антидержавний зміст. Газета досить прозоро звинувачує владу в тому, що вона ризикує життями моряків тільки заради того, щоби нафтові компанії могли підняти ціни і заробити зайвий пенні.
Позиція Дейлі Мірор; Художник, навпаки, заклав у цей малюнок патріотичний зміст - мовляв, бензин дістається країні ціною життя британських моряків, які гинуть під ударами німецьких підводних човнів, а отже британці не повинні впусту розбазарювати пальне...
Моррісон наполягав на своєму: проблема не в тому, що хотіла сказати цим малюнком газета, проблема - в стилі, яким це було подано, в почутті безнадії, які карикатура викликала у читачів. Редакція це не прорахувала і завдала шкоди "успішному веденню війни".
За таку свою упертість Моррісон отримав від лівих лейбористів тавро
"гестапівця".
Зрештою, погодилися на компроміс. Санкції проти видання обмежилися "Правилом 2С", де йшлося вже не про "загрозу внутрішній безпеці", а про "менш радикальну критику". Далі попередження справа не рушила.
Опозиція оголосила це перемогою свободи слова . Але редактори газет стали поміркованішими.
***
Щоденній The Daily Worker, газеті британських комуністів пощастило менше. Роком раніше, 21 січня 1941 року той самий Герберт Моррісон виніс офіційне рішення про припинення її випуску. Редакцію звинуватили в "перешкоджанні оборонним зусиллям держави".
За що? За "пацифізм", за заяви, що війна з гітлерівською Німеччиною є імперіалістичною і британський робітник не має гинути в інтересах, колоніальних і бізнесових, своєї буржуазії; за те, що газета називала владу "антинародною" (бо уряд Черчилля мовляв, мало дбає про будівництво бомбосховищ у бідних кварталах Лондона)...
.
***
...Що ж це за "Правила оборони" такі, що дозволяли владі в парламентській Британії так безцеремонно реагувати на критику?
***
...Ще десь у 2017 році я натрапив на примітну статтю українського спеціаліста з інформаційних війн, професора Георгія Почепцова. В ній і вичитав про ці дві газетні історії. Там же дізнався і про закон, ухвалений Британським парламентом напередодні війни, у 1939 році.
Закон цей мав ймення "Emergency Pоwers (Defence) Act 1939" - і по суті окреслював обсяг правил, за якими мала жити держава і пересічні британці в часи екзистенційної війни з нацизмом.
Зміст цього Акту буде повчальним і для нас.
***
За цим законом уряд Британії отримував повноваження керувати країною через надзвичайні нормативні акти. Вони ухвалювалися без довгих дебатів і погоджень у парламенті. І відповідно до них
міністр внутрішніх справ і отримав змогу без суду і слідства припиняти вихід будь-якого друкованого видання.
Як додаток до закону було укладено "Правила оборони" ( Defence Regulation 1939). На 70 сторінках детально розписали, що і як треба робити під час війни, і чого не можна робити в жодному разі.
Критики "Правил" дорікали їх авторам: мовляв, цей документ встановлював тотальний контроль за економікою, громадським порядком і приватним життям громадян. Але ніхто не зміг піддати сумніву його центральну мету - "успішне ведення війни".
***
Мене, як людину, яке все життя мала справу з журналістикою, найбільше зацікавили ті з положень "Правил", де регулювалися відносини держави і ЗМІ.
Ось найголовніші з них:
"Правило 3" з пакету Defence Regulation забороняло збирання і передачу будь-якої інформації, яка могла бути корисною ворогу. Це - дані про пересування військ, дислокацію кораблів, військових об'єктів, й точні місця потрапляння авіаційних бомб у Лондоні й інші речі про які мова попереду.
"Правило 2D" давало право міністру внутрішніх справ одноосібно забороняти друк і розповсюдження будь-якої газети, якщо він дійде висновку, що видання систематично публікує матеріали, які "перешкоджають успішному веденню війни".
Саме на таких підставах була заборонена The Daily Worker.
"Правило 39В" кваліфікувало як злочин поширення будь-якої неправдивої інформації або брехливих заяв, здатних викликати капітулянтські настрої, дестабілізувати громадський порядок чи негативно вплинути на ефективність оборонних заходів.
Правило це трактувалося досить широко. Під нього, наприклад, могли потрапити пацифістського змісту листи виборців до своїх депутатів.
"Правило 39А" забороняло будь-які дії і публікації, спрямовані на те, аби схилити військовослужбовціві державних чиновників до порушення ними свого обов"язку перед батьківщиною, до дизертирства і саботажу.
"Правило 18В" - дозволяло міністру внутрішніх справ без суду брати під варту осіб, підозрюваних в "пронацистських симпатіях", або діях, що загрожують державі. Таким чином були інтерновані в табори близько 2 тисяч ультраправих критиків влади на чолі з їхнім лідером Освальдом Мослі.
І так далі і тому подібне
***
Пишаючись своїм демократичним устроєм, британські історики пишуть, що навіть у роки війни ЗМІ не були зобов'язані попередньо узгоджувати кожну публікацію з органами цензури ( як це було в авторитарних і тоталітарних режимах).
Певною мірою так воно і було.
Кожен редактор міг публікувати в своїй газеті все, що заманеться, не питаючи дозволу ні в кого. Однак, якщо серед цього "що заманеться" прослизало щось, що не вписується в "Правила", очільника редакційного колективу могла чекати пряма дорога до в'язниці.
***
Що можна писати, а що ні, достеменно знали в Міністерстві інформації. Звідти в редакції газет і інформаційних агентств, на радіо, в кіностудії і поліграфічні комбінати регулярно надсилалися "темники" - секретні циркуляри (D-Notices) з інструкціями. В них рекомендувалося - які теми є "важними і актуальними", а які "краще не чіпати".
Виконання "темників' відстежував підрозділ Мінінформа, який називався "Бюро прес-цензури" (Presss Censorship Bureau). І хоча попередня цензура, дійсно, була справою суто добровільною, редактори дисципліновано надсилали тексти на перевірку.
Тим паче, що тільки цензори знали останні віяння інформаційної політики уряду. На крайній випадок вони могли звіритися з так званою "Рожевою книгою" (The Pink Book), своєрідним кодексом дозволів і заборон на всі випадки життя - від
оцінки стану морального духу населення до згадок про економічні негаразди.
Схвалений текст повертався до редакції із штампом:" Passed for Censorship»
і необхідними правками, які традиційно робилися "синім олівцем".
Чому саме синім?
Є гіпотеза, що синій і блакитний кольори були нечутливими для тогочасного копіювального обладнання. А отже при спробі зняти копію з виправленого тексту всі сліди цензури зникали...
Вираз "орудувати синім олівцем" в Британії тривалий час і означав "цензурувати".
***
Особливо прискіпливо британська цензура вичитувала репортажі з місця події. Незалежні британські медійники в гонитві за сенсаціями, бувало, не зважали на заборони, а цензори не завжди за ними встигали. Тож іноді доводилося вдавалися до екстраординарних дій.
***
Уже в перший рік війни трапилася подія, яка змусила рицарів "Рожевої книги і синього олівця" попотіти. Операцію з відправки британського експедиційного корпусу до Франції було суворо засекречено, але відбувся витік інформації, і найбільш авторитетні газети підготували і навіть встигли видрукувати великим накладом розлогі матеріали про це.
Щоб вони не дісталися ворожого ока, була піднята на ноги вся поліція. Співробітники Скотланд Ярду вночі вривалися в друкарні і вилучали віддрукований тираж, блокували всі можливі автошляхи доставки газет, зупиняли поїзди, де в поштових вагонах розвозили по містах ранковий випуск.
***
Не менш складним виявилося й приховування катастрофічних наслідків евакуації британських військ з Дюнкерка. Меткі репортери встигли взяти коментарі у десятків врятованих вояків, які багато чого наговорили під під графу "панічні настрої" чи "оприлюднення втрат особого і військової техніки".
Утім "Бюро цензури" спрацювало на славу. Трагічна сторінка
британської військової історії швидко перевтілилася в красиву легенду про "Тріумф Дюнкерка".
Вона й досі живе в серцях британців..
Нещасливою виявилася і доля репортажа, підготовленого кореспондентом ВВС Френком Джілардом. Він зумів висадитися разом з десантом союзників у французьському Дьєппі в 1942 році, аби змалювати картину переможного наступу. Але натомість став свідком провалу. Його відвертий матеріал так і не побачив світ. Натомість спільними зусиллями було запущено в медіа-простір оптимістичну версію про героїзм британських вояків.
***
Стратегічною інформацією, яка могла вплинути на перебіг війни, вважалися будь-які оперативні згадки про стан погоди.
Метеозведення і прогнози зовсім зникли з газетних шпальт і радіоефірів. Журналістам не дозволялося згадувати в репортажах про "ясне небо" чи "рясний дощ". Вважалося, що це може навести на ціль німецькі бомбардувальники.
Серед британських футбольних фанатів і досі ходить легенда про героїчного радіокоментатора Боба Кінгслі, який у 1940 році мав вести репортаж з футбольньго матчу в Едінбурзі, а коли на поле впав рясний туман, він не міг про це повідомити радіослухачів і відкоментував всі два тайми наосліп. Причому так вправно, що ані ворог, ані британські уболівальники нічого не запідозрили.
***
Найбільша проблема була з радіотрансляціями ВВС, які в ті часи велися наживо. Дикторам і гостям студії не дозволялося жодного експромту. Кожен "скрипт" (детальний сценарій і репліки учасників) - будь то випуск новин чи розважальне шоу, погоджувалися з цензором. І лише маючи на руках проштампований ним аркуш з текстом, людина могла зайти в студію
Для екстренних випадків внутрішнім безпековим регламентом ВВС була передбачена так звана служба "цензорів біля вимикачів" (Switch Censors). У кожній студії поруч з диктором сидів співробітник, проінструктований воєнним відомством, і тримав руку ( в буквальному сенсі) на аварійному вимикачі мікрофону. Варто було комусь відхилитися від затвердженого цензором тексту, він миттєво вирубався з ефіру.
Прямі включення з вулиць і діалоги з пересічними британцями теж були заборонені.
***
Цензуруванням фільмів займалася так звана Рада цензорів кіно. Вона пильнувала за тим, аби найулюбленіший народом вид мистецтва підтримував бойовий дух британців, і у фільми не потрапляли кадри паніки чи розпачу.
***
Спеціалізовані регламенти мали пошта, телеграф і телефон. Будь-які повідомлення в інші країни, та будь-які листи, телеграми, радіограми, телефонні дзвінки зовні - прочитувалися і прослуховувалися.
***
Боролося міністерство інформації і з чутками та панічними настроями.
...У 1940 році британці з жахом очікували висадки гітлерівського десанту на Британські острови. Причому з вуст у вуста передавалася "достовірна інформація" про те, що ворожі десантники будуть перевдягнуті в... черниць. Зчинилася паніка. Країна була охоплена тотальною підозрілістю. В інструкціях для ополченців радили звертати увагу на "волохаті ноги під спідницями" або "важкі армійські чоботи" під чернечим вбранням. Блокпости на дорогах зупиняли й допитувати католицьких і англіканських монахинь, аби пересвідчитися, що перед ними не німецькі офіцери.
***
Поширення чуток і "всепропальських" настроїв було оголошено кримінальним злочином. За них взявся спеціальний "Комітет по боротьбі з чутками" (Rumour Committee) при міністерстві інформації.
Агенти створеної ще в 1937 році Служби масового спостереження ходили по магазинах, ринках і пабах, записували розмови, фіксували чутки, жарти, реакцію на урядові гасла, поведінку під час повітряних тривог.
Близько 500 волонтерів в різних куточках країни вели спеціальні щоденники, в яких фіксували свої розмови з сусідами, страхи, труднощі, реакцію на воєнні новини - і передавали їх в Службу.
Один з таких щоденників - домогосподарки Неллі Ласт ліг в основу знятого в 2006 році фільму "Домогосподарка, 49".
***
Паралельно було розгорнуто рух Silent Column ("Мовчазний тил"). Його активісти закликали британців тримати язик за зубами самим та активно зупиняти потік панічних домислів з вуст інших людей.
Головним гаслом "Мовчазного тилу" були слова: «Розумні люди знають, коли не треба говорити». Правила "розумного спілкування" стосувалися навіть контактів з сусідами по будинку, розмов із старими знайомими, товаришами дитинства і теревенів на кухнях.
Розгорнулася справжня кампанія: "Необережні розмови коштують життів" (Careless Talk Cosis Lives), під час якої британців зуміли переконати, що контроль над власними словами є не менш важливим громадянським обов'язком, ніж виробництво снарядів.
Порушників "розумної тиші" карали великими штрафами або тюремним ув'язненням "за шкоду, завдану суспільній моралі".
***
Чи дозволялося засобам масової інформації критикувати урядовців і викривати факти корупції?
Дозволялося.
ЗМІ могли писати про фінансові зловживання урядовців, неефективність розподілу ресурсів, про проблеми з постачанням для армії і спекуляції на "чорному ринку" - навіть, якщо ниточки вели до чиновників.
Але ця критика не мала перевищувати поріг, за яким вона перетворювалася на "перешкоджання успішному веденню війни", бо за таку критику ЗМІ загрожувало закриття, а редактору - тюрма.
Де саме знаходиться цей поріг, знала лише "рожева книга" і її постійні читачі.
***
Чи могли військові критикувати своїх командирів і воєнне керівництов країни?
Ні.В жодному разі.
Публічна критика військовослужбовцями як дій окремих генералів, так і державної політики загалом розцінювалася як військовий злочин.
Воякам взагалі заборонялися будь-які контакти із ЗМІ без дозволу начальства.
***
Все вищезгадане - лише невелика частина сфер суспільного життя Британії, які в роки Другої світової регулювалися "Правилами оборони".
***
Виконавча влада мала безліч інших повноважень, як нам сьогодні здалися би "дроконівськими". Наприклад, право на безперешкодне, без судового ордеру проникнення в будь-яке приміщення і обшук його.
Реквізиція майна, землі, будівель, транспортних засобів, кораблів та будь-яких інших видів приватної власності.
Правила дозволяли примусово залучати чоловіків і жінок до роботи на оборонних підприємствах і в сільському господарстві.
Вводили систему нормованого розподілу продуктів, обов'язкове світломаскування.
Правила також регламентували формування і порядок дій загонів Home Guiard (місцевої самооборони).
Вони передбачали жорстокі покарання за мародерство в зруйнованих бомбами будівлях та зумисний прорив воєнних огороджень.
Загаданий вже міністр внутрішніх справ Герберт Моррісон, посилаючись на "Правила", домігся введення смертної кари за мародерство.
***
Ми звикли згадувати британців Другої світової війни як сильну, згуртовану націю, готову битися "в полях, на пляжах і на вулицях". Але якщо вдивится пильніше, то ми побачимо, що ця згуртованість досягалася надто жорстокими як для волелюбних британців обмеженнями в громадянських правах.
Чому "громадянське суспільство" Британії не протестувало проти диктаторських методів держави? Як сталося, що вони сумирно терпіли цензуру, шпигуноманію, примус, обшуки, відверту дезінформацію з боку власного уряду? Чому на них не діяли викриття "антинародної політики", якими німецькі пропагандисти по вінця наповнювали радіоефір?
***
Георгій Почепцов багато розмірковує над цими питаннями. І вважає, що демократична Британія свідомо пішла на обмеження свободи слова, розуміючи ризики цього кроку.
Чому це спрацювало? Бо, на думку Почепцова, -
1. Уряд зумів переконати пересічних британців, що в умовах тотальної війни інформація є зброєю. А оскільки монополію на застосування зброї має держава, то суспільство довірило їй право на монополію в інтерпретації подій.
2. Британські урядовці відмовилися від агресивної пропаганди (такої як в гітлерівській Німеччині чи сталінській СРСР), натомість - розписали струнку систему правил і норм, які формували щоденні паттерни поведінки людей.
Держава не намагалася всіх зробити лояльними, а винайшла потрібні важелі "управління поведінкою" громадян.
3."Правила" подавалися не як забаганка диктатури, а як суспільний договір задля виживання, де кожен громадянин ставав рівноправним учасником оборони країни і пишався цим.
4."Правила оборони» юридично зачистили і заблокували інформаційний простір від спроб нацистської Німеччини посіяти розбрат у британському суспільстві. Причому в суспільстві це сприймалося не як заборона, а як торжество правди.
5. Особиста інформаційна гігієна стала моральною чеснотою порядного британця. Кожен з них вважав нижче своєї гідності слухати по радіо "ворожі голоси" і мовчати, коли хтось розповідає про "генералів-м'ясників" і "неминучу поразку".
6. І, нарешті, все це було би неможливим, аби влада не вела відвертий діалог з народом.
Черчиль не обіцяв швидкої перемоги він обіцяв кров, піт, сльози і довгу боротьбу. Він розбив наївні надії британців і розвіяв їхні ілюзії.
Вони перестали чекати "кращих часів". Але стали більше довіряти владі, яка звернулася до них, як до рівних. І згуртувалися навколо неї. І почали боротися...
***
Коли я вперше познайомився з "Правилами оборони", то подумав: Виявляється, так - можна. Перетворити націю на військову колону, яка не збивається з кроку під вибухами авіабомб... І при тому зуміти втриматися на грані, за якою глибочило провалля диктатури.
***
Ми активно мріємо про "уряд національного порятунку"?
Ми до горлових спазмів кричимо про "новий суспільний договір"?
Ось перед вами - готова платформа, на якій можна "домовлятися" і "рятувати країну".
Підпишемо?
------------------------
Ілюстрація. Той самий малюнок у Дейлі Міррор
