Спеціальний випуск до Дня Незалежності України
24 серпня 1991 року Україна була проголошена незалежною державою. 1 грудня того самого року понад 90 відсотків учасників Всеукраїнського референдуму підтвердили Акт проголошення незалежності. Ці дві дати стали точкою юридичного відновлення української державності, але за тридцять п’ять років ми так і не поставили значно неприємніше питання: хто саме отримав незалежність у 1991 році — Український народ чи державна машина Української РСР?
Питання rкомусь здається блюзнірським лише тому, що навколо 1991 року давно сформувався комфортний державний міф. Нібито народ довго й масово боровся, переміг імперію, усунув колоніальну адміністрацію і заснував власну республіку. Насправді історія була складнішою і значно менш романтичною. Український визвольний рух, дисиденти, політв’язні, Народний рух, студентство, підпільна Церква, націоналістичне підпілля і сотні тисяч активних громадян запекло боролися проти режимів імперій. Але не вони контролювали державний апарат УРСР у серпні 1991 року і не загальнонаціональне повстання знищило радянську адміністрацію. Незалежність проголосила Верховна Рада Української РСР, сформована ще всередині радянської політичної системи, причому парламент, який починав свою роботу з комуняцкою більшістю.
Іншими словами, сталося дещо набагато цікавіше, ніж класична національно-визвольна революція. Імперський центр почав розвалюватися, а республіканська адміністрація в Києві вчасно зрозуміла, що політичне майбутнє вже лежить не в збереженні СРСР, а в суверенізації території, якою вона й так управляє. Значна частина тих, хто ще вчора належав до радянського правлячого класу, проголосувала за незалежність. Потім Український народ на референдумі дав цьому рішенню беззаперечну демократичну легітимність. Таким чином народ підтвердив державу, але не заснував її новий республіканськйи формат.
У цьому і прихований головний парадокс 1991 року. Українці отримали державу, але НЕ відібрали державну машину в тієї системи, для якої вони десятиліттями були не сувереном, а об’єктом управління. Українська РСР не була інструментом самоврядування української нації. За формальними атрибутами республіканської державності існувала вертикаль КПРС, КДБ, МВС, прокуратури, союзних і республіканських міністерств, військового командування, господарської номенклатури та ідеологічного апарату. Москва направляла в Україну партійні, силові, військові, управлінські й пропагандистські кадри; паралельно система рекрутувала місцевих і включала їх у ту саму номенклатурну вертикаль. Саме тому колоніальний характер адміністрації не можна примітивно визначати походженням чиновника. Українець за етнічним походженням міг бути ідеальним виконавцем імперської політики, якщо вся його кар’єра, система винагород, політична мова й уявлення про державу були сформовані Москвою.
Так імперії працюють найефективніше. Вони не можуть безкінечно управляти колонією винятково людьми, присланими з метрополії. Вони створюють місцевий адміністративний клас, який починає дивитися на власний народ очима імперського чиновника. Йому пояснюють, кого просувати, кого ізолювати, яка мова престижна, яка культура «провінційна», яка історична пам’ять безпечна, а яка є «буржуазним націоналізмом». Система сама відтворює кадри, яким уже не треба щоранку телефонувати з Москви — Москва живе в їхньому способі мислення.
Саме через цей апарат здійснювалися русифікація, політичні репресії, переслідування українського культурного руху, контроль над Церквою, знищення незалежної інтелектуальної традиції, придушення будь-яких форм української політичної суб’єктності. Його попередні покоління були частиною державного механізму, який здійснював масовий терор, депортації, колективізацію, Голодомор, боротьбу з українським визвольним рухом і масштабне соціальне перепрограмування українського суспільства.
Увага! 24 серпня 1991 року цей апарат не зник.
Чекіст не прокинувся наступного ранку республіканцем. Прокурор не став автоматично захисником прав громадянина. Партійний функціонер не пережив миттєвого морального переродження й не почав сприймати народ як свого роботодавця. Директор радянського підприємства не отримав раптом фідуціарне розуміння державної власності. Суддя не забув правову культуру, в якій суд був частиною державної вертикалі. Чиновник, якого десятиліттями навчали адмініструвати населення, не почав 25 серпня мислити категорією народного суверенітету.
Змінився прапор. Змінилася міжнародно-правова юрисдикція. Зник союзний центр. Але значна частина кадрової, інституційної та психологічної конструкції влади продовжила існувати.
Саме в цій точці українська незалежність потрапила в історичну пастку: радянська адміністрація втратила Москву як начальника, зате отримала у своє розпорядження незалежну державу — її бюджет, підприємства, землю, надра, банки, право, силові структури й майбутню приватизацію. У країнах, де національна революція фізично усуває старий режим, нова еліта принаймні намагається перезаснувати інституції. В Україні значна частина старої адміністративної еліти отримала можливість конвертувати політичний ресурс радянської системи в економічний ресурс незалежної України.
Доступ до державних активів став капіталом. Номенклатурні зв’язки — бізнесовими мережами. Управління державними підприємствами — стартовою позицією для приватизації. Адміністративний вплив — політичним. Контроль над інформаційними потоками — медійним. Частина тих, хто управляв соціалістичною власністю від імені держави, невдовзі стала власниками вже приватного капіталу, а значна частина пострадянської олігархічної системи виникла не всупереч радянській державі, а з її нутрощів.
А де був народ?
Українці масово проголосували за незалежність. Але масове бажання жити окремо від Москви ще не дорівнює здатності бути політичним власником власної держави. Більшість українського суспільства не пройшла до 1991 року через таку національну революцію, яка створила б масову політичну культуру принципала: «держава належить нам, чиновник працює на нас, бюджет наш, надра наші, суд наш, силовик підконтрольний нам, а влада є лише делегованим повноваженням».
Натомість мільйони людей увійшли в незалежність із психологією, сформованою саме тією системою, від якої держава щойно відокремилася. Держава залишалася чимось зовнішнім. Там нагорі були «вони». Вони щось вирішували, щось давали, щось відбирали. Їх можна було ненавидіти, обдурювати, просити, купувати, давати їм хабар або шукати в них захист. Але значно слабшою була думка: це моя адміністрація, і я маю право щодня вимагати від неї звіту як співвласник країни.
Саме тому українці десятиліттями так легко шукали не інституції, а персональних рятівників. «Міцного господарника». «Сильну руку». «Нові обличчя». «Людину, яка прийде й наведе порядок». Кожні кілька років країна змінювала прізвище на дверях найвищого кабінету й щиро дивувалася, що сама логіка відносин між суспільством і владою від цього не змінюється.
Це типова постколоніальна проблема. Підданому видали паспорт громадянина, але громадянська суб’єктність не виникає разом із пластиковою обкладинкою.
Україна неодноразово доводила, що її суспільство здатне на вибухову горизонтальну мобілізацію. Революція на граніті, Майдани, волонтерство, спротив 2014 року, масова самоорганізація після 24 лютого 2022 року показали надзвичайну здатність українців діяти, коли ситуація доходить до екзистенційної межі. Але наша значно слабша сторона — перетворення мобілізації на довгі інституції. Ми вміємо вигнати поганого господаря значно краще, ніж побудувати систему, в якій господаря над громадянином узагалі не повинно бути.
Ось чому народ після 1991 року став джерелом легітимації влади значно швидше, ніж її реальним щоденним власником. Його кликали голосувати. Йому пропонували кандидатів з однієї колоди карт. Його переконували. Він видавав мандат. А потім держава знову легко поверталася до старої антропології: громадянин як платник, працівник, електоральна одиниця, мобілізаційний ресурс, об’єкт реєстру й адміністративного рішення.
Конституційно народ — джерело влади.
Адміністративно держава досі занадто часто поводиться так, ніби джерелом влади є сама влада і це вже не проблема виключно 1990-х. За тридцять п’ять років змінилося кілька поколінь посадовців. Тому сьогодні неможливо чесно пояснювати всі проблеми України лише «старими комуністами». Біологічна спадковість апарату поступово закінчується. Але значно довше живе інституційна спадковість. Молодий чиновник може народитися вже в незалежній Україні й відтворювати абсолютно радянську модель держави: секретність замість підзвітності, примус замість процедури, презумпцію правоти адміністрації, зневагу до приватної власності, громадянина як об’єкт управління й переконання, що інтерес апарату автоматично є державним інтересом.
Імперія здатна переживати імперський центр саме так — як інституційний рефлекс. Більше того, незавершене відокремлення від радянської системи залишило нову державу відкритою для Москви. Росія втратила юридичне право командувати Україною, але десятиліттями зберігала економічні, енергетичні, культурні, церковні, інформаційні, політичні й агентурні мережі. За радянською спадщиною стояли спільні спецслужбістські школи, військові зв’язки, господарські ланцюги, величезний російський медійний простір і частина української політичної еліти, для якої Москва залишалася природним центром координат.
Після 2014 року ми почали бачити ціну цього інституційного самообману. Після 2022 року — її глибину. Незалежна держава не може бути суверенною, якщо вона не має кадрового суверенітету. Тобто справжня незалежність вимагає не тільки українського прапора над міністерством, а українського центру тяжіння всередині державної політики.
Росія є державою-агресором, тому її агентурний вплив має зовсім інший безпековий статус. Але зріла держава повинна однаково добре розуміти просту річ: Вашингтон має американський інтерес, Варшава — польський, Будапешт — угорський, Пекін — китайський, Анкара — турецький, Брюссель складається з інтересів держав і європейських інституцій. Ніхто не зобов’язаний думати замість українців про український інтерес.
Саме українці повинні це робити.
Тому союзник не стає господарем лише тому, що допомагає. Донор не стає установчою владою. Міжнародний експерт не є джерелом українського суверенітету. І жодна зовнішня столиця не повинна мати більше впливу на кадрове, економічне чи політичне майбутнє України, ніж її власний народ.
1991 року ми отримали територіальний і міжнародно-правовий суверенітет. Але незалежність має значно більше вимірів: кадровий, економічний, ресурсний, оборонний, технологічний, інформаційний, культурний, демографічний, епістемічний. Країна може мати посольства й не мати власної промислової політики; мати парламент і не контролювати стратегічні інформаційні наративи; мати спецслужбу й десятиліттями знаходити всередині неї агентуру колишньої метрополії; мати Конституцію, яка називає народ джерелом влади, й одночасно ставитися до цього народу як до ресурсу.
І найцинічніше тут те, що за незалежність, отриману в 1991 році переважно без великої війни, українцям усе одно довелося заплатити пізніше. Ми не заплатили повну ціну в момент розпаду імперії — і не провели повну деколонізацію, поки історичне вікно було відкрите.
Тому рахунок прийшов пізніше...
У цьому є страшна історична іронія: покоління 1991 року отримало незалежність порівняно дешево — і значною мірою сприйняло її як природний подарунок історії. Наступним поколінням довелося вже доводити власною кров’ю, що держава, яка тоді просто з’явилася на карті, справді належить окремому народові й має право залишитися окремою.
Можливо, саме тому українська незалежність досі не завершена не лише інституційно, а й у свідомості самого суспільства.
Ми все ще надто часто питаємо: «Що нам дасть держава?» замість «Що ми робимо зі своєю державою?»
Все ще говоримо про владу як про «них».
Все ще шукаємо доброго царя й ненавидимо поганого.
Все ще легко плутаємо державу з чинною адміністрацією.
Все ще сприймаємо власні ресурси як щось, чим десь нагорі розпоряджаються інші.
І все ще не до кінця засвоїли найпростішу республіканську формулу: не держава має українців. Українці мають державу.
Тому 24 серпня — справді День Незалежності. Але це не дата завершення українського визволення. Це дата, коли Український народ отримав історичну можливість завершити його сам. Головна революція ще не завершена: перетворення українця з населення держави на її свідомого політичного власника, а державної машини — з адміністратора населення на інструмент довгого існування української нації.
Ось тоді незалежність перестане бути лише датою, прапором і міжнародно-правовим статусом. Вона стане способом існування.
І, можливо, саме тоді ми нарешті перестанемо щороку святкувати те, що досі продовжуємо виборювати.
