У сучасному уявленні традиційна українська оселя майже завжди постає як чепурна біленька мазанка під солом’яною стріхою, з барвисто розмальованою піччю, різьбленими скринями та рясними вишитими рушниками. Проте історичні факти та археологічні знахідки руйнують цей розхожий стереотип: класична трикамерна хата з коморою, сінями та світлицею остаточно сформувалася лише наприкінці XIX століття, а звичне прикрашання інтер’єру вишивкою масово поширилося тільки в другій половині XIX століття. В епоху ж розквіту козацтва, у XVI–XVII століттях, коли людський потік сунув на малозаселені землі Лівобережжя та дикого степового прикордоння, побут українців мав зовсім інший, суворий та спартанський вигляд.
Основу тогочасного житла становили два найпростіші типи: верхова хата (горішник) та заглиблена в землю землянка чи напівземлянка. Це були однокамерні приміщення, де єдине просторий куток суміщав у собі і спальню, і кухню. Подібне планування було традиційним для східних слов’ян ще з VII–XI століть і зберігалося вражаюче довго: матеріали етнографа Павла Чубинського свідчать, що навіть у середині XIX століття однокамерні хати переважали на півдні Київщини, а на Чернігівщині становили близько 50% усіх селянських помешкань. До наших днів з кінця XVI століття дійшла лише одна автентична верхова будівля — зведена у 1587 році з колених брусів курна хата із села Самари на Поліссі, яка нині зберігається в музеї в Пирогові. Вона мала глиняну піч без димоходу, через що дим виходив просто крізь отвори в даху.
Найпоширенішим житлом запорожців у степу був бурдей (або бурдюг) — напівземлянка, що зовні нагадувала зелений пагорб, вкритий мохом. Як описував історик Дмитро Яворницький, у викопану яму площею 12–16 квадратних метрів і глибиною близько 1,5 метра вкопували чотири стовпи, зводили стіни з плетеного хмизу, обмазували їх глиною з кізяком та обставляли кураєм. Кізяк був незамінним будівельним матеріалом, а каркасно-глинобитна система рятувала від дефіциту деревини та пожеж. Замість повноцінної печі в бурдюгу зводили кам’яну мечет для випікання хліба та викопували кабицю для варіння їжі. Опалювальні пристрої часто обкладали керамічними коробчастими кахлями з орнаментами — ця традиція поширилася з XV століття і робила піч головною окрасою оселі. Влітку ж їжу готували виключно надворі на відкритих кабицях, аби уникнути хатньої духоти.
Будівництво помешкання супроводжувалося давніми ритуалами: заглиблення в землю символізувало контакт із потойбіччям, тому духів задобрювали жертвоприношенням хліба, зерна, курки або вівці. Особливе сакральне значення мав поріг — давнє місце вшанування предків, де в сиву давнину ховали нехрещених немовлят. Усередині бурдею чи верхової хати панував лаконічний інтер'єр: біля покуті з іконами Покрови чи Миколи Угодника стояли лави та стіл, а вздовж стін висіла зброя — рушниці, пістолі та списи. За спогадами останніх запорожців, зібраними Яковим Новицьким та Іваном Крип'якевичем, тимчасові козацькі курені ніколи не замикалися, і будь-який подорожній міг зайти й зварити собі тетерю чи куліш. Проте постійні бурдеї та хати все ж замикали на навісні замки, захищаючи здобуте в походах майно.
Сукупність козацької хати, комори (степки) для зберігання збіжжя та господарських споруд утворювала хутір-зимівник. Оселяючись на займищах біля річкових заплав чи балок («де байрак, там і козак»), запорожці перетворювали свої зимівники на справжні міні-фортеці. Австрійський дипломат Еріх Лясота, який відвідав Запорожжя у 1595 році, занотував у своєму щоденнику про ізольовані хатки зі стрільницями в степу, де селяни й козаки боронилися від раптових татарських набігів. Зимівники обкопували протипожежними ровами та оточували густим живоплотом із колючого терену для маскування й оборони. Лише в середині XVIII століття, за часів Нової Січі, бурдюги почали витіснятися капітальними будівлями, а після остаточного руйнування Запорізької Січі у 1775 році епоха козацьких зимівників відійшла в минуле, залишивши по собі лише ледь помітні ологовинки в байраках та уламки сірої кераміки.
