Сьогодні, коли наші воїни на передовій ціною надлюдських зусиль, втрачаючи кінцівки і побратимів, стримують ворога, відчуваючи катастрофічний «снарядний голод» та тотальний брак важкої бронетехніки, суспільство досі з відчаєм шукає відповідь. Чому найпотужніша економіка і армія світу не забезпечила нас усім необхідним у вирішальний момент? Чому замість нескінченних колон танків, сотень гаубиць та ескадрилей сучасних винищувачів ми отримуємо лише краплинні, дозовані порції озброєння під нескінченні заклики до «дипломатичної гнучкості»?
Правда полягає в тому, що відповідь на це питання лежить зовсім не у Вашингтоні. Вона надійно схована у Печерських кабінетах Києва та посольських кулуарах у США. Перед нами найбільша, найпідліша і найцинічніша диверсія в новітній історії нашої держави — свідоме, холоднокровне знищення американського Ленд-лізу. Це не політична помилка. Це злочин, який вже коштував Україні десятків тисяч втрачених життів, стертих з лиця землі міст та знівеченого майбутнього цілих поколінь.
Шанс століття, який проміняли на кеш
Давайте згадаємо весну 2022 року. У символічний день, 9 травня, Президент США Джо Байден урочисто і з великою помпою підписує історичний документ — Закон про ленд-ліз для оборони демократії Україною. Український інфопростір вибухає ейфорією, уявляючи, як американські авіаносці та тисячі танків Abrams змітають ворога.
І це не було фантастикою. Цей документ справді був безлімітним квитком на повну військову перемогу. За ним Президент США отримував абсолютний карт-бланш: можливість без місяців бюрократичної тяганини та додаткових погоджень Конгресу брати зі складів Пентагону озброєння і миттєво передавати його Україні в оренду. Більше того, за вцілілу зброю Україна мала б розраховуватися лише після війни. Ми отримували б зброю тут і зараз, щоб вижити, а борги за неї закривали б аж до 2073 року. Ми мали б півстоліття спокійного життя для виплати символічних сум за збережену державу.
Але реальність виявилася страшнішою за будь-який песимістичний прогноз. У жовтні 2023 року термін дії цього закону тихо сплив, а Україна так і не отримала за ним жодної гайки, жодного набою, жодного танка. Механізм просто помер, так і не народившись.
Головним виконавцем цього масштабного саботажу стала Посол України в США Оксана Маркарова. Замість того, щоб 24/7 ночувати в Пентагоні та штурмувати Білий дім, вимагаючи негайного запуску постачань, Маркарова розгорнула системну спецоперацію з дискредитації ленд-лізу, цинічно називаючи його лише «додатковим інструментом» на випадок, якщо зупиниться інша допомога. Паралельно Київ свідомо загальмував підписання необхідних двосторонніх угод із США, без яких старт постачання був юридично неможливим.
Мотив мародерів на Банковій, які давали вказівки Маркаровій, по-бандитськи простий: танки Abrams, БМП Bradley та ракети — це залізо. Залізо, яке суворо обліковується американськими аудиторами. Його неможливо покласти в офшор, з нього неможливо скрутити ПДВ, на ньому не заробиш маржу. Їм не потрібна була зброя без права «розпилу». Їм потрібні були мільярди живих, безнаготівкових доларів. Кеш, який можна безконтрольно розганяти через Агенцію оборонних закупівель, витрачати на «Велике відбудівництво» і перераховувати на фірми-прокладки.
І ця диверсія проти власної армії щедро винагороджувалася. Поки українська піхота стікала кров'ю, благаючи про вогневу підтримку, у Оксани Маркарової за океаном знайшлися гроші на купівлю елітної нерухомості та ресторанів. Розкішний будинок біля океану вартістю 2 мільйони 350 тисяч доларів — ось у що матеріалізувався саботаж. Ця вілла у США куплена за ціною кожного некупленого снаряда і кожного розірваного російською міною українського бійця, якого не було чим прикрити.
Брехня про «Томагавки» та міфічні ліцензії
Коли справжню, готову зброю зі складів США було успішно зраджено, а фронт почав тріщати по швах, владі довелося в авральному порядку вигадувати для народу нові інформаційні міражі. Згадайте цей нещодавній, абсолютно ганебний вашингтонський вояж, коли президентська делегація з простягнутою рукою приїхала до Дональда Трампа випрошувати ракети «Tomahawk».
Нам через телемарафон згодовували казки про те, що ось-ось ми отримаємо цю диво-зброю, здатну дістати ворога в глибокому тилу. А що вийшло насправді? За зачиненими дверима Овального кабінету Трамп жорстко і безапеляційно відмовив у «Томагавках», заявивши, що його пріоритет — це дипломатія і швидке завершення війни без цієї зброї. Замість далекобійних ракет українська делегація отримала принизливий ультиматум і пропозицію заморозити лінію фронту там, де вона є зараз.
Паралельно з цим фіаско Офіс Президента та Міноборони продовжують годувати нас відвертим інформаційним сміттям про передачу якихось міфічних ліцензій на виробництво систем «Patriot» в Україні. Вдумайтеся в цей рівень цинізму! У країні, де щодня російською балістикою розносять у попіл залишки енергетики та заводських цехів, вони продають українцям папірці і право на виробництво у невизначеному майбутньому. Вони піаряться на ліцензіях замість того, щоб отримати готові, залізні комплекси, які б ми могли мати за ленд-лізом ще три роки тому! Це свідома підміна понять: народу згодовують казку про майбутнє вітчизняне виробництво виключно для того, щоб приховати факт своєї добровільної відмови від негайних поставок реальної американської зброї в минулому.
BlackRock і великий розпродаж
Але найогидніше в цій історії державної зради — це те, чим і як Україна розплачується за цей саботаж сьогодні. Історично ленд-ліз — це прагматична, взаємовигідна угода. У нас був ідеальний, залізобетонний геополітичний аргумент для Вашингтона: ось наші надра, наш літій, титан, уран та рідкоземельні метали, критично необхідні західній промисловості. Формула мала бути проста: ми гарантуємо вам доступ до цих копалин, а ви даєте нам безлімітну зброю для знищення ворога і захисту цих територій. Копалини в обмін на зброю і виживання нації.
Що ж зробили «зелені» архітектори зради? Вони відмовилися від зброї, залишивши армію голіруч. А тепер, загнавши країну в економічний і військовий глухий кут, вони просто здають українську землю, стратегічні підприємства та надра транснаціональним стерв'ятникам на кшталт інвестиційного гіганта BlackRock.
І що отримує суверенна держава Україна за свої стратегічні ресурси? Нічого! Жодного патрона, жодного танка. Транснаціональні корпорації забирають українські ресурси за безцінь виключно в обмін на особисті гарантії безпеки, недоторканність виведених в офшори мільярдів та теплі, захищені крісла десь у Лондоні чи Флориді для Зеленського, Єрмака, Умєрова та їхнього обслуговуючого персоналу після того, як вони остаточно докеруються. Вони продали українську землю не за зброю для фронту. Вони продали її за власний політичний та кримінальний імунітет.
Смертельна ціна ілюзій
Вони заколисували суспільство казками про те, що «все під контролем», що ось-ось прилетять «Томагавки», запрацюють заводи з виробництва «Патріотів» і ми питимемо каву в Ялті. Більшість українців, які щиро у це вірили та йшли у бій, сподіваючись на міцний тил, вже ніколи нічого не скажуть. Вони назавжди залишилися в землі, сплативши найвищу ціну за чужі відкати, прокладки, вілли у США та таємні домовленості з BlackRock.
Те, що зробили архітектори цієї системи, не є управлінською помилкою. Це чиста, юридично вивірена Державна зрада (ст. 111 ККУ). І якщо ця зграя не опиниться на лаві підсудних із повною конфіскацією, це означатиме лише одне: системи правосуддя в Україні більше не існує. Але за розвалений Ленд-ліз доведеться відповісти перед кожним солдатом, якого вони залишили в окопі з лопатами Кулеби.
