Я ще пам'ятаю часи СРСР, коли все сказане по телевізору сприймалося як істина в останній інстанції і кожен сумнів в істинності теле-заяв називали неймовірним святотатством і зрадою непорушних ідеалів совка.
Нині, на щастя, 30 років будівництва демократії привчили українців сприймати інформацію критично. Але політтехнологи свій хліб недаремно їдять. І тому дещо доводиться пояснювати.
Перегляд стрічки новин викарбовує в свідомості одну фразу "Москва завдала удару". Ці новини ідуть з інтервалом приблизно у 20 - 90 хв. Одне за одним, одне за одним. Росіяни вразили торгівельний центр. Росіяни влучили в багатоповерхівку. Росіяни підпалили заправку. Росіяни зруйнували...
Далі - справа техніки. Наші неймовірно "демократичні" ЗМІ обсмаковують кожен ворожий удар - виключно задля хайпу та переглядів, бо перегляди - це гроші, а сфері масової інформації конкуренція захмарна.
Далі - відчуття легкої паніки, ознаки якої я вже бачу серед солдатів. Людям стає страшно, бо ЗМІ малюють картину безмежної і невпинної ворожої навали, якій ну от просто нічого протиставити.
На щастя в армії є люди на шкалт мене, які нагадують солдатам, що взагалі-то вся Росія стоїть у чергах за бензином і це ні фіга не стихійне лихо. Що виробництво нафтопродуктів в РФ у липні бабахнулося на 19,3% а в червні на 21,7%. Що Крим - в облозі. Що експорт російського зерна - заблокований. Що кожної ночі на Росію летить від 300+ наших дронів (зі слів Зеленського) до 1000+ (за російською пропагандою).
Що нарешті це дуже гірко що Київ під обстрілами. Дуже! Але! От Новотроїцьк під обстрілами сидів ще в 2016-му. От Вугледар останні 1,5 роки оборони був мертвим містом де не працювало ні фіга - я бачив. Що Харків (де я жив колись) і Запоріжжя (де я виріс) під обстрілами від самого початку повномасштабки.
Що якби сотні наших дронів не летіли в бік ворога не було б так, що їхні дрони не летіли б у наш бік. Було б так - у наш бік дрони б летіли, а в їхній - ні. Або так, над Києвом, доведеним до зубожіння нинішнього Донецька, майорів би російський аквафреш, а ми й наші сини штурмували б посадки десь під Вільнюсом і Ригою - без артпідтримки і евакуації поранених. Бо нас не шкода.
До речі, коли мене питають, чого я таке розповідаю, якщо я не підтримую чинну владу, я цілком спокійно говорю, що любити Україну, не означає співати осану її керівництву. Я маю претензії до керівництва України і висловлюю їх вголос - це та сама свобода за яку ми воюємо. Одне одному не заважає.
До речі, інформацію яку я переказую солдатам я збираю зі ЗМІ, а не з промов відомих штатних речників. Від речників в моїй інструкторській роботі я користі не бачу ані на грам. Що ви хочете - де старший сержант, а де речник?! Але не про речників мова.
Якщо розібратися, отакими поодинокими прильотами Москва нашу економіку не вбиває. Так, сильно псує, але не більше. Чого ж вона добивається?
Правильна відповідь - паніки.
Постійний інформаційний тиск, який лине не з ворожих, а з цілком наших ЗМІ, вимотує свідомість. Перебуваючи під постійним пресингом, людина проти волі починає замислюватися: "А може досить? Не вивозим же!"
Саме цього й добивається ворог. Зламати. Підірвати з середини. Зневірити.
Зверніть увагу, як паралельно з посиленням обстрілів різні пєвічки заголосили про "своє право співати російською", а мережею стали поширювати меми штибу: "Не Україна понад усе - людина понад усе!" І це не щось нове - те саме волало більшовицьке підпілля в містах контрольованих армією УНР у 1919 р. ЧК-НКВД прийшли пізніше.
Ми тримаємося від 2014 року. Ми багато чого досягли. Ми повністю поміняли саму суть війни і тепер світ навчається у нас. Ми опираємося найбільшій країні на Землі і вже півроку ця країна не може просунутися на фронті на якусь значну глибину. Ми пережили те що було до - переживемо й це.
Я не маю відповідей на всі питання. Я просто роблю те що можу і що робити мені наказують мої командири. Кожен робить так само. І колись перемога буде. Як на Майдані. Як завжди.
