«Скільки мов знаєш, стільки разів ти людина» — казали старі вчителі в Києво-Могилянській колегії. Тоді, нахилившись над латинськими та давньогрецькими фоліантами, я й уявити не міг, що мої знання стануть не просто прикрасою розуму, а єдиною зброєю у вигнанні.
Батько Степан загинув під Хотином, коли я ще й колиски не пам'ятав. Мати віддала останнє, аби дати мені освіту у Вільні та Києві. Восьми мовами — від вишуканої французької та гострої латини до суворої шведської й турецької — я вчився не задля похвали. У нашому світі, де козацька шабля вирішує долю поля бою, хтось мусив тримати в руках дипломатичне перо.
Пам'ятаю 1698 рік. Мені було двадцять шість, я служив писарем у Генеральній військовій канцелярії. Серце підказувало, а холодний розум розраховував: аби пробитися до верхівки Гетьманщини й мати вплив на долю вітчизни, одного розуму замало. Потрібні були міцні корені. Мій шлюб із Ганною, донькою полтавського полковника Павла Герцика, укладений того року, став тим самим непорушним союзом. Він відчинив мені двері до найвпливовіших родів України, пов'язав із гетьманом Іваном Мазепою, який згодом тримав біля хрещальної чаші мого первістка Григора.
Тепер, у чужині, коли роками блукаєш європейськими дворами в пошуках допомоги для нашої нещасної України, вечорами я розгортаю свій «Diarii Vitae» — «Діаріуш подорожнього».
Чому я пишу його французькою та латиною? Бо це мови, якими говорить освічена Європа. На цих сторінках — мої зустрічі з королями, султанами й візирями, дипломатичні комбінації, і поруч із ними — гірка туга за батьківщиною, брак грошей та біль за розіп'ятий рідний край.
Шаблею можна виграти битву, але донести правду про козацьку націю до володарів світу можна лише розумом, що володіє мовами, та серцем, що не зраджує присязі.
