Є особливий різновид державної мерзоти, який проявляється не в кабінетних документах і навіть не в тендерах, а в тому, як влада й її придворні коментатори говорять із людьми в момент, коли людям холодно, темно й страшно.
Бо коли країна переживає четвертий рік війни, а Київ живе між ударами, графіками й постійним «тримайтеся», то слова, які лунають з екранів і з «лідерських» сторінок, стають не просто словами — вони стають офіційною мораллю режиму: хто кому що винен, кого можна принижувати, кого можна обманювати і кому потім ще й прочитати лекцію про «відповідальність».
Цього разу в ролі «порадниці» виступила Світлана Павелецька, яку в медіа називають нареченою колишнього міністра закордонних справ Дмитра Кулеби: в інтерв’ю вона розповіла про вібратори, що можуть нагріватися до 38°C, і подала це як спосіб «грітися» взимку.
Якщо хтось досі не розуміє, чому це вибухнуло, — справа не в пуританстві й не в «жарти не зайшли». Справа в тому, що в країні, де людям реально не вистачає тепла і світла, де старі гріються свічками і ковдрами, а лікарні вчаться працювати на резерві, публічна «порада» грітися секс-іграшкою не виглядає гумором.
Вона виглядає як соціальний садизм: мовляв, живіть як хочете, викручуйтесь, імпровізуйте, а ми вам ще й підкинемо «лайфхак», щоб ви не думали про те, чому на четвертий рік війни мегаполіс не має резервів, а енергетична політика існує у форматі «штабних нарад» і «потім».
І тут важливо побачити, що це не одинична «дурість».
Це стиль.
Це риторика одного і того самого племені — племені не в етнічному сенсі, а в управлінському:
племені людей, які звикли перекладати системні провали на приватну «кмітливість» населення.
У нас це вже було — буквально в лоб:
депутат «Слуги народу» Євген Брагар колись порадив пенсіонерці продати собаку, щоб оплатити комуналку, і потім вибачався за цей цинізм.
Це був не просто скандал одного депутата.
Це була оголена філософія:
Якщо людям не вистачає грошей — хай продають щось дороге для серця.
Якщо людям не вистачає тепла — хай гріються чим завгодно, аби не ставили питання, чому держава не зробила того, що була зобов’язана зробити.
А тепер подивіться, як ці «дрібні» репліки складаються в один великий портрет.
Дмитро Кулеба в 2024 році сказав, що навіть якщо в України закінчиться зброя, українці будуть «воювати лопатами».
У цьому є героїчний нерв — так, українці справді здатні триматися.
Але проблема в тому, як це звучить у зв’язці з реальною політикою:
Ви, народ, маєте воювати лопатами;
Ви, пенсіонери, маєте продавати собаку;
Ви, люди без опалення, можете грітися «вагінальними грілками».
Тобто у цієї системи завжди одна відповідь:
народ повинен компенсувати провал держави власним тілом,
власним приниженням,
власною імпровізацією — а держава тим часом залишається в режимі недоторканності, де реальні питання про відповідальність, резерви, корупційні спреди на ринку і кадрову деградацію або «не на часі», або «підрив».
Оце і є та мораль, яка насправді керує країною: держава не гарантує базове — вона читає проповідь про стійкість. А коли люди обурюються, їм відповідають тим самим придворним набором:
«не розгойдуйте», «ви не розумієте», «це війна», «в нас лідер», «ви плем’я, яке тримає світ». І знову — будь-який пафос «величі» тут працює як знеболення гангрени: замість лікування — наркоз, щоб не кричали.
Мене в цій історії цікавить не моральний портрет конкретної медійної людини.
Мене цікавить чому така риторика взагалі можлива і чому її не виносить одразу на берег сором.
Вона можлива лише в державі, де інституції замінені двором.
Де існує кастова вертикаль: вгорі — ті, хто «приймає рішення», внизу — ті, хто має «зрозуміти», «пристосуватися», «продати собаку», «грітися чимось», «воювати лопатами».
І в цьому кастовому світі влада не відчуває обов’язку пояснити людям, чому на четвертий рік війни не було зроблено очевидного — децентралізації тепла й електрики, створення енергетичних островів, масового розгортання когенерації, резервів на критичних вузлах.
Вона відчуває лише обов’язок тримати людей у покорі, а для цього найзручніше — говорити з ними мовою «племені», де терпіння вважається чеснотою, а запитання — гріхом.
Така риторика — це не просто неприємно.
Вона небезпечна.
Бо вона цементує одну ключову установку: держава може бути безвідповідальною, а народ має бути героїчним.
Це прямий шлях до некроекономіки.
А некроекономіка любить саме такий народ: втомлений, принижений, але готовий терпіти заради вищої мети, поки хтось інший живе за іншими правилами.
І тому відповідь тут має бути не «пожартували невдало».
Відповідь має бути державницька й жорстка: ми не підлеглі вашого двору і не «плем’я» для ваших проповідей.
Ми громадяни, які мають право вимагати від влади не лайфхаків, а системи.
Не ритуалів, а відповідальності. Не «потім», а зараз.
Бо холод у квартирі — це не привід для саркастичних порад.
Це привід для кримінальної оцінки провалів і для персональної відповідальності тих, хто четвертий рік війни досі живе в моделі «якось пройде».
Українці справді можуть багато витримати.
Але витримати — не означає мовчати.
Витримати — не означає приймати приниження як норму.
Витримати — це означає не тільки пережити ракету, а й пережити власну владу, яка звикла говорити з народом як із «плем’ям», поки сама живе як двір.
І якщо ця влада та її медійна обслуга думають, що можна безкарно замінити державність порадами «продайте собаку» і «грійтеся вібратором», то вони помиляються в одному:
Терпіння народу — не індульгенція для їхньої ницісті.
Дограєтесь.
