Вчора встигла проїхати повз палаючу п'ятиповерхівку. Раніше хоча б можна було орієнтуватися на звуки Шахеда "повільного" - тепер реактивні пролітають над дахом зі звуком ракети, звечора до зараз, на ранок, і цей досвід викорінює будь-яку меншовартість, та й толерантність до чужого недоречного популізму.
Ми як ті діти алкоголіків, що в дитинстві не мали спокійного тилу, тепер готові взяти на себе будь-чию провину, за себе і за того хлопа. Коли вдома нас або голодом, або на примусові роботи, або залазять в мозок зі своїм "вас створіл Лєнін", та "вас как дєржавы нікогда нє было". Ми з голода - на чужу війну, з війни - на відбудову, з відбудови - на чужий шлях, з їх комунізмом, "вєлічієм", на чужі сцени та заробітки. Аби не на свій шлях, бо за таких умов звикли до постійного стресу вдома, і як йти, куди йти, навчилися знати лише одиниці.
- Вони не праві щодо нас. Так з нами не можна.
- Так у нас самих всередині шо попало! - кричать у відповідь.
- Вони не бачать власних помилок. Тільки наші.
- Так ми ж самі винні. Ми недостатньо дякуємо.
Так. Шо попало. Наобирали. І в чомусь дійсно винні. Але це не виправдовує інших у їх відношенні до нас. Це і є меншовартість, коли ми не вміємо розділяти власні проблеми, які тягнуться з нашої історії, від того, як ми сприймаємо несправедливість по відношенню до нас. Якщо ми пройшли свій шлях не ідеально, з помилками, якщо маємо над чим працювати - це не означає, що ми з почуття провини за свою неідеальність мусимо посипати голови попелом і погоджуватися з будь-якими звинуваченнями в свій бік.
Особливо боляче таке чути від наших. Може хтось живе у відносному тилу, хтось здригається від вибухів раз на місяць, хтось раз на тиждень, а хтось-таки щодня - і це формує досвід. А досвід - рівень толерантності до меншовартості. У мене тут все вибухає, і реактивні "Бандеролі" довжиною в 5 метрів розсікають простір над моїм дахом що вчора, що прямо зараз. Агов, як тут можна ставити історичні фантомні болі інших вище за свою щоденну потребу як мінімум вижити?
Я сприймаю Україну як живу людину. Ця людина має надскладну долю. Хто читає історію, може потурбуватися навчитися бачити не тільки наші недоліки, але й важкий шлях визвольної боротьби. Вона не звалася б визвольною, якби не було від кого визволятися - отже завжди комусь було діло до наших територій, до нашої свободи, до нашого майбутнього. Це і є ті стресові умови, в яких росте дитина, яка постійно бачить загрозу. Вона виростає іншою. Має проблеми. Бо змалечку хтось "повертав ключ в дверях" її дому у вигляді загрози її безпеці.
Ось на це треба звертати увагу. І навчитися вимагати вдячності й від тих, кому і ми вдячні. Самооцінка нації у нас, на жаль, поки низька
