Давайте говорити мовою прагматики, бо емоції в оборонному бізнесі не працюють. Поки ми продовжуємо розповідати світу про нашу унікальність і безцінний бойовий досвід, глобальні гравці просто роблять гроші і перехоплюють геополітичний вплив. Новина про розгортання Пентагоном 10 000 дронів-перехоплювачів Merops на Близькому Сході — це не просто черговий прес-реліз. Це вирок нашій державній неефективності.
Ми знову опиняємося в парадигмі, де ми самі по собі. Ситуація на Близькому Сході оголила жорстку математику сучасної війни: збивати іранський «Шахед» ракетою Patriot за 4 мільйони доларів — це шлях до економічного самогубства. Американці це миттєво зрозуміли. Їхнє рішення? Дрон Merops за 15 тисяч доларів, який ще вчора проходив «обкатку» на нашому з вами полігоні. Вони зібрали дані, навчили свої нейромережі на наших помилках і крові, масштабували виробництво і зараз закривають потреби цілого регіону.
А що в цей час робимо ми? Граємо в класичну «собаку на сіні».
У нас є Sting-II, ODIN, P1-Sun — машини, які в рази дешевші (1–2 тисячі доларів) і часто технологічно перевершують американські аналоги. Це не красиві презентації, це техніка, яка щодня збиває реальні цілі. До нас стояла черга з покупців із країн Перської затоки. Але замість того, щоб захопити цей ринок, стати глобальним гравцем і залити нашу економіку експортними грошима, держава увімкнула звичний режим: заборонити, зарегулювати, налякати кримінальними справами.
Логіка наших чиновників убивча у своїй примітивності. Але в реальному світі нормативні кейси та управління ринками працюють інакше. Оборонний бізнес не чекає, поки хтось довго і нудно визначається з правилами гри. Хто швидше запропонував готове рішення, той і забрав контракт. Поки наші правоохоронні органи та митниця створюють штучні перепони, розглядаючи виробників як дійних корів або потенційних зрадників, американський ВПК просто забирає наші гроші.
Найгірше в цій історії те, що ми втрачаємо не лише бюджети. Ми втрачаємо стандартизацію. Коли армії союзників навчаться працювати на американських дронах під керівництвом інструкторів НАТО, вони більше ніколи не перейдуть на українські системи. Замість того, щоб зробити нашу зброю глобальним стандартом, ми перетворюємося на безкоштовний випробувальний полігон. На розхідний матеріал для чужих корпорацій.
Стратегічні прорахунки на рівні держави
Абсолютна заборона замість гнучкого регулювання: повна заборона на експорт озброєнь — це примітивне рішення, яке відрізало українських виробників від мільярдних ринків. Замість того, щоб розробити механізм квот, контрольованого експорту надлишків (того, що держава фізично чи фінансово не здатна викупити сама) або оподаткування експортних контрактів для прямого фінансування ЗСУ, держава просто закрила двері.
Держава як монополіст і гальмо: уряд взяв на себе роль єдиного замовника, але не зміг забезпечити ні стабільного фінансування, ні прозорих правил гри. Виробники змушені місяцями чекати на контракти, проходячи кола пекла бюрократії, тоді як їхні західні конкуренти (як-от розробники Merops) отримують зелене світло на розгортання тисяч одиниць за лічені дні.
Відсутність глобального бачення: ми продовжуємо мислити категоріями локального виживання, а не глобальної експансії. Світ швидко зрозумів, що майбутнє за дешевими ШІ-перехоплювачами. Наші інженери це довели на практиці, але держава не змогла перетворити цей інженерний тріумф на інфраструктурне та економічне досягнення. Ми віддали технологічну ініціативу.
Презумпція винуватості бізнесу: замість партнерства з оборонним сектором, ми бачимо постійний тиск силових та фіскальних органів. Коли виробник боїться, що за спробу вийти на міжнародний ринок чи оптимізувати виробництво до нього прийдуть з обшуками, про жодне масштабування не може бути й мови.
Яка вина Зеленського і його команди?
Політична та управлінська відповідальність за цю втрачену можливість лежить безпосередньо на вищому керівництві країни з кількох причин:
Ручне управління та страх втрати контролю: побудована система, де будь-яке стратегічне рішення замикається на вузькому колі лояльних осіб. Ця команда панічно боїться децентралізації та посилення приватного капіталу в оборонці. Незалежний, фінансово потужний технологічний бізнес часто сприймається не як опора держави, а як потенційна загроза для монополії влади.
Пріоритет піару над прагматикою: набагато простіше записувати гучні звернення з проханням надати чергову батарею Patriot, ніж вибудувати складну, прозору і дієву нормативну базу, яка б дозволила українському бізнесу самостійно заробляти гроші на світових ринках і реінвестувати їх у захист країни.
Кадрова та інституційна сліпота: призначення на ключові посади в оборонному та економічному блоках людей, які не мають досвіду побудови складних інфраструктурних чи промислових систем. Коли системою керують виконавці без стратегічного мислення, єдиним їхнім інструментом управління залишається заборона.
Замість висновків
Коли на Печерських пагорбах нарешті зрозуміли, що ринок втрачено, а мільярдні контракти пішли до Каліфорнії, Київ спробував зіграти у свою улюблену гру. Замість продажу технологій ми вирішили запропонувати «допомогу» — відправити наших фахівців ділитися досвідом збиття «Шахедів». Мовляв, якщо не купуєте наші дрони, то візьміть хоча б нашу експертизу.
Відповідь пролунала як показовий публічний ляпас. Дональд Трамп прямим текстом, без жодних дипломатичних реверансів заявив, що США не потребують допомоги у захисті від дронів, а Зеленський — це «останній, до кого він звернеться» з цього питання. Це не просто хамство чи особиста неприязнь американського лідера. Це холодна, жорстока констатація нашого нового статусу на міжнародній арені. У світі прагматичного капіталу поважають суб'єктних гравців. Поважають тих, хто приходить із готовим продуктом, вибиває спільні підприємства, жорстко торгується за частку ринку і відстоює свій національний бізнес.
А тих, хто роками сидить на зовнішніх дотаціях, штучно блокує власних виробників кримінальними справами та митними бар'єрами, а потім біжить навздогін пропонувати безкоштовні «поради», коли контракти вже давно підписані з іншими... Що ж, таких просто виставляють за двері. І роблять це максимально публічно, щоб інші розуміли, хто є хто в цій харчовій ланцюжку.
Ми мали всі шанси стати ключовим гравцем на ринку безпеки Близького Сходу. Натомість ми обрали роль прохача, якому вказують на його місце.
Зараз ще залишається вікно можливостей в Японії, країнах Тихоокеанського регіону та Африці. Але якщо стратегія управління не зміниться, якщо ми не перестанемо душити власні інновації бюрократією, ми остаточно закріпимо за собою статус нації, яка вміє виживати, але абсолютно не вміє капіталізувати свої здобутки.
