Натрапила на відео, де підлітку роблять подарунок - квитки на повернення в Україну. З Італії. І він щасливий до біса, бо згасав в тій Італії. А я в темряві реву, як дурепа, з цього відео. І дощ цілий день. І шахеди.
Ми поділилися на дивних, раціональних і порожніх. І майже не зрозуміємо один одного. Бо є потік на виїзд з України - і є потік на повернення до неї. Діти, які хочуть до Європи - і діти, які в Європі нещасливі. Дорослі, яким "Україна нічого не дала" - і дорослі, які соціально й психологічно вмирають БЕЗ України.
А я в цю хвилину пишу це з кутка, до якого не долетять уламки битого скла, якщо що, бо зверху реактивний шахед, і вибухи - й навіть думати не можу, щоб покинути Україну. Я ніколи не буду полькою, німкенею, бо те що маю - унікальне.
Ми не всі розуміємо один одного. У когось чогось немає, а у когось того аж два. Хтось шукає себе, а хтось вже знайшов. Скільки людей - стільки думок, історій, і всі вони мають право на життя. І ніхто ж не може нікого ні оцінювати, ні судити...
