Вони начинили Шахед шрапнеллю та запустили його до великого житлового комплексу. Шрапнель використовується зазвичай для того, щоб завдати максимальної шкоди на великій площі, і коли це прилітає у двір новобудови, де стоять автівки цивільних мешканців, і дитячі майданчики позбуваються снігу під весняним сонечком - то яку ще мету, окрім тероризму, можуть переслідувати росіяни?
Життя в Харкові схоже на американські гірки. Стабільно страшно - і від того, що бачиш, і від того, що виносиш на своєму досвіді, і від перебування в епіцентрі подій, і поряд з ними, з перервою на короткі миті химерного мирного життя. Воно тут є - на ринках, в парках, в магазинах, в метро, в будівлях, кав'ярнях - але таке, що переривається. Я б назвала це пунктирним життям. Ти працюєш - але вже сьогодні ризикуєш не повернутися живим додому. Наче складаєш заповіт щоранку: "я там-то, в такий-то час, якщо що - шукайте мене в тому районі". Або цілком, або частинами...
Невдалий, звісно, чорний гумор. Проте вчора стала свідком чергового прильоту. Підкинуло, гучно, стовп диму, на газ - і вперед, подалі від місця вибуху. Напевно ми всі радіємо кожному прожитому дню. А чому ми тут - я нещодавно прочитала текст, який мені допоміг зрозуміти мене саму. Люди обирають між смертю фізичною і смертю соціальною, коли замість закордону залишаються в Україні. Для когось просто вижити - достатньо. Для когось вижити, але стати ніким і нічим в чужій країні - дорівнює смерті. Напевно щось подібне є і між містами всередині України. Коли на початку березня 2022 року мене від страху занесло в Тернопільську область - я 2 місяці жила там в очікуванні. Коли вже в травні 2022 року повернулася в Харків - я перестала чекати. Я почала жити.
Пунктирно.
З перервами.
Як в фільмі жахів іноді, але знаходячи себе нову саме ТУТ. Саме під час війни.
Але ж шрапнель... Цей вчорашній випадок ніяк не міг вплинути на перебіг війни. Від кількості вражених шрапнеллю цивільних росіяни не отримали зелене світло на полі бою. А тому все кричить, що шрапнель - це від безсильної щурячої злоби. Вона може потішити російських бабусь, бажаючих всім нам, разом з нашими дітьми, згинути. Може на хвилинку потішити невдаху росіянина, якому нижче вже немає куди падати. Проте час для них втрачений - ми перестали чекати швидкого дива. Ми вже п'ятий рік не чекаємо - ми ЖИВЕМО. З надією в серці, але й знаходячись на стадії прийняття того, що стається. Як можна ТАКЕ перемогти?
