Коли ми аналізуємо архітектуру внутрішньої окупації, не можна обмежуватися лише внутрішніми стінами цього концтабору: податковим терором, цензурою Telegram чи запровадженням Спецкоординаторів для репресій під виглядом боротьби з «мовою ворожнечі». Є ще один, набагато цинічніший вимір цієї системи — те, як влада ставиться до українців, яким вдалося опинитися за межами цих стін.
Варто зрозуміти справжню природу дій сьогоднішньої влади у питанні ставлення до власних громадян, а для цього ми маємо зняти з неї європейську маску і подивитися в історичне дзеркало. І те, що ми там побачимо, викличе льодяний жах. Бо з цього дзеркала на нас дивиться логіка Йосипа Сталіна зразка 1945 року.
Ялта-1945 та «Операція Кілгол»
Чи забирала радянська Росія українців з Європи як ресурс після Другої світової війни? Так, і це відбувалося в жахливих, індустріальних масштабах. Після Ялтинської конференції 1945 року західні союзники погодили з СРСР репатріацію радянських громадян. Фундаментальна Encyclopedia of Ukraine прямо пише, що юридична база для східноєвропейської репатріації була закладена в Ялті, коли союзники підписали з Москвою секретну угоду. Радянська сторона трактувала цей документ як дозвіл на примусову репатріацію.
Масштаби були колосальними. Згідно з даними Encyclopedia of Ukraine, приблизно 5,2 мільйона людей були репатрійовані (3 млн військових і 2 млн цивільних). З них понад два мільйони українців були примусово повернуті до СРСР вже до середини 1945 року. Загрібали в лапи соціалізму остарбайтерів (яких нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини та Австрії), військовополонених, які вижили в таборах, політичних біженців та інтелігенції, які тікали від репресій.
Мотиви Сталіна були суто прагматичними і людожерськими:
Утвердження принципу, що людина не є вільною, вона належить державі. Ті, хто опинився на Заході (навіть як жертви), розглядалися як такі, що «не виконали обов’язок перед радянською батьківщиною». Безкоштовний ресурс для післявоєнної відбудови імперії (переважно через ГУЛАГ).
Західні демократії пішли на ганебні поступки. National WWII Museum описує, як радянська структура з репатріації діяла в західних окупаційних зонах, використовуючи легальні й нелегальні методи. У крайніх випадках радянські офіцери СМЕРШу просто викрадали людей. Західні союзники, виконуючи Ялтинську угоду, силоміць заганяли українців у товарні вагони під час сумнозвісної Операції «Кілгол» (Operation Keelhaul). Люди різали собі вени, вішалися в таборах або стрибали з вікон поїздів, аби тільки не повертатися до «радянської батьківщини». Страх репатріантів справдився: сотні тисяч були розстріляні або відправлені в сибірські табори.
Паралельно з цим, у 1944–1947 роках, відбувалися примусові переміщення сотень тисяч українців із території Польщі до УРСР, а згодом - операція «Вісла» (я про неї писав вже неодноразово). Це не було видворенням «щоб воювали», це був той самий сталінський принцип колективного покарання: державне поводження з українцями як із безправною масою, яку можна переміщувати за політичною потребою.
Блокування консульств і дипломатичний шантаж ЄС
Сьогодні немає радянських репатріаційних місій у таборах ЄС, немає ешелонів НКВС і немає Ялтинської угоди. Але сама логіка дій української влади — натиснути на західні держави, щоб вони не давали українцям стабільного захисту, бо ці люди потрібні владі як ресурс — до болю нагадує той старий імперський підхід.
Коли сьогоднішня влада ініціює блокування консульських послуг, анулює паспорти за кордоном і тисне на європейські уряди з вимогою скасувати соціальні виплати українцям або сприяти їхній примусовій екстрадиції для мобілізації — ми бачимо відродження концепції державного кріпацтва.
І Сталін, і сучасні ініціатори рішень на Банковій виходять із тоталітарної парадигми: громадянин — це власність. Якщо він виїхав (навіть легально) — він «втікач», якого треба покарати і повернути силою, перетворивши на маргінала без документів.
АЛЕ
ЄС не може колективно депортувати українців як групу. Стаття 19 Хартії основних прав ЄС прямо забороняє колективні вислання, а також забороняє видворення туди, де існує серйозний ризик для життя. Більше того, сам факт військового обов’язку в державі не дає людині автоматичного статусу біженця, але UNHCR (Управління ООН у справах біженців) визнає: покарання за невиконання обов’язку стає переслідуванням, якщо воно дискримінаційне, непропорційне, без належної правової процедури. Коли українська влада позбавляє людей паспортів без суду — це і є позасудова розправа.
Європа може переглядати формати фінансової підтримки, але вона не має права колективно й механічно видворяти людей лише тому, що Офіс Президента України хоче загнати більше чоловіків у військкомати. Кожна жорстка міграційна дія в ЄС проходить через суд, індивідуальну оцінку і гарантії прав людини. Європейські політики дивляться на істерики української дипломатії з подивом: Київ просить Брюссель стати співучасником порушення прав людини.
Навіть якщо відкласти право й говорити суто мовою державного інтересу — політика сьогодніщнього паспортного терору збоку України є абсолютно безглуздою, антидержавною і саморуйнівною. Вона завдає Україні чотирьох фатальних ударів:
Ефект «Відрізаної пуповини»
Людина, яка бачить, що її держава не просто її не захищає, а намагається зробити її життя за кордоном нестерпним, перестає сприймати цю державу як свою Батьківщину. Замість мотивації донатити і лобіювати Україну, людина думає лише про остаточний розрив: інше громадянство, іншу юрисдикцію, іншу політичну лояльність. Держава не повертає їх — вона відрізає їх назавжди.
Демографічна смерть.
Україна перебуває у стані катастрофічної демографічної прірви. Коли держава тисне на чоловіків за кордоном, вона штовхає їх до швидкої натуралізації. Більше того, вони заберуть туди своїх дружин і дітей, яких вирвуть з українського освітнього та культурного простору. Це демографічний суїцид, здійснений власними руками.
Знищення мотивації до мобілізації.
Примус і шантаж можуть дати короткочасний сплеск статистики для ТЦК, але вони вбивають мотиваційний ресурс. Армія тримається на довірі і справедливості. Коли громадянин бачить кастову мобілізацію, «Клуб білого бізнесу» та економічне бронювання для багатих, корупцію у ВЛК-МСЕК і одночасно сталінський тиск на тих, хто за кордоном — це формує не готовність служити. Це формує тотальну відразу до державного апарату.
Подарунок Кремлю.
Росія роками просувала ІПСО, що «українська держава кидає своїх людей». Коли влада Зеленського офіційно благає інші країни звузити захист українців, вона власноруч підписується під путінською пропагандою.
Чому нинішня ситуація особливо жахлива морально? Тому що Україна не є СРСР. Ми проливаємо океани крові саме проти імперії, яка вважає людину витратним матеріалом. Якщо українська влада починає мислити категоріями «вибити людей із Європи, обмежити їм документи, зробити так, щоб їм не було куди діватися», вона переходить на моральну територію ворога.
Україна має право просити громадян про допомогу. Україна має право карати за реальне ухилення за рішенням справедливого суду. Але Україна не має морального права казати Європі: «Не захищайте наших громадян, зробіть їхнє життя нестабільним, щоб вони приповзли назад». Це не державницька політика. Це політика демографічного загону для худоби.
ЯК МАЄ БУТИ
Правильна політика вільної держави має виглядати кардинально інакше. Українцям за кордоном треба не погрожувати, а створювати легальні форми внеску: добровільні контракти з реальними гарантіями ротації; інвестиційні військові облігації; дистанційні інженерні, ІТ та дронові підрозділи; рекрутинг через чесні умови, а не через відключення консульських послуг.
Ми додаємо Восьмий рівень до нашого «Національного Сканера» — Демографічний суверенітет. Будь-який закон, який перетворює громадянина на безправного кріпака за кордоном, є актом внутрішньої окупації.
Історичний аналог був. Після Другої світової війни українців повертали з Європи до СРСР під логікою державного обов'язку і потреби у рабах для відбудови. Це не приклад для наслідування. Це наша національна травма.
Влада в Україні має припинити ставитися до власних людей як до інвентарю чи як до нескінченного безкоштовного біоресурсу. Справжня держава захищає українця в будь-якій точці світу, а не полює на нього з батогом. Щоб не перетворитися на карикатурну копію сталінського СРСР, Україні потрібен радикальний розворот до Доктрини національного інтересу. Доктрини, де в центрі стоїть вільний громадянин, якого поважають, а не залякують.
