— Діду, а правда, що на дні моря чи в англійському банку лежать тонни козацького золота, яке ніхто не може забрати? — Грицько заворожено дивився на жовті язики полум'я, ніби намагався розгледіти в них омріяні скарби. — Хлопці кажуть, то золото самого Полуботка!
Олекса гірко всміхнувся й поправив люлькою гаряче вугілля: — Скарби, малий, часто приносять лише кров і сльози. Золота в наказного гетьмана Павла Полуботка справді було стільки, що царю Петру й не снилося. Але вся трагедія в тому, що його багатство не врятувало ні його самого, ні наш край від царських пазурів. Це була людина залізної волі, яка мала все, а закінчила життя в темному казематі.
Павло Полуботок був одним із найпрагматичніших логістів і бізнесменів Гетьманщини початку XVIII століття. Поки інші старшини рахували копійки, Полуботок будував справжню економічну імперію. Він володів тисячами селянських дворів, десятками млинів, гуральнями, тримав у своїх руках торгівлю зерном і тютюном. Його Чернігівський полк був найбагатшим, а сам Павло — фактично найбагатшою людиною України.
Коли в 1722 році помер старий гетьман Скоропадський, Полуботок став наказним гетьманом. І тут перед цим магнатом постав суворий вибір. Петро I вже створив Малоросійську колегію — купу московських чиновників, які приїхали сюди, щоб задушити наші права, обкласти козаків шаленими податками й залізно ліквідувати автономію.
Будь-який інший багатій сидів би тихо, рятуючи свої млини та золото. Але Полуботок виявився людиною іншого гарту. Він прагматично й жорстко почав судову реформу, заборонив козацькій старшині гнобити простих козаків, щоб об'єднати народ, і засипав Петербург протестами, вимагаючи прибрати московських чиновників геть з України.
— Цар такого гонору терпіти не став.
Олекса випустив густу хмару диму.
— Він викликав Полуботка разом із генеральною старшиною до Петербурга. Мовляв, приїдьте, поговоримо про ваші права. Це була пастка, малий. Як тільки козаки прибули, їх без жодних церемоній заарештували й кинули до страшних, вогких казематів Петропавлівської фортеці.
Ось тут і проявилася залізна трагедія роду. Царські слідчі думали, що багатий пан зламається після першого ж тижня на гнилій соломі й воді. Його катували, допитували, вимагали підписати зречення від козацьких прав та зізнатися, де сховано його легендарні скарби (саме тоді, за переказами, частина золота й рушила кораблями до Англії). Але Полуботок тримався як гранітна скеля.
Він повільно вмирав від хвороб і катувань у сирій камері, але коли сам Петро I прийшов до нього в каземат, наказний гетьман підвівся і кинув царю в очі слова, від яких у того затряслися руки: «Захищаючи мою Батьківщину, я не боюся ні кайданів, ні тюрми. І перед Богом, царю, ти відповіси за нашу кров!».
Павло Полуботок помер у грудні 1724 року прямо в камері, так і не віддавши Москві ні козацьких привілеїв, ні своїх таємних скарбів. Його рід був фактично розгромлений, маєтки конфісковані, а автономія Гетьманщини отримала удар, від якого так і не змогла повністю оклигати.
Олекса вибив попіл із люльки об халяву чобота:
— Золото його, малий, може й лежить десь у заморських банках. Але справжній його скарб був не в скринях. Його скарб — це те, що найбагатша людина країни не продала свою честь за царські милості й до останнього подиху стояла за козацьку волю.
