У Лісниках на Київщині вулиця Терешкової відтепер носитиме ім’я Алли Горської. Це передбачено розпорядженням Київської обласної військової адміністрації від 26 серпня 2026 року №1792 про перейменування об’єктів топонімії області. На карті села змінюється лише кілька слів, але за цією зміною стоїть набагато більше, ніж адміністративне перейменування. Український простір поступово перестає розповідати нам чужу історію і починає називати тих, хто справді формував Україну.
Алла Горська — одна з тих постатей, без яких неможливо зрозуміти, що таке українська культурна суб’єктність другої половини ХХ століття. Вона належала до покоління шістдесятників, яке почало повертати українській культурі право бути не декоративним етнографічним додатком до радянської імперії, а самостійним світоглядом. Горська була художницею-монументалісткою, але водночас стала активною учасницею правозахисного руху, підтримувала переслідуваних українських інтелектуалів і сама увійшла в конфлікт із системою.
Художниця, одна з центральних фігур українського шістдесятництва, правозахисниця, людина надзвичайної особистої сміливості. Вона не обмежилася мистецтвом тоді, коли мистецтво вимагали зробити слухняним. Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком вона була серед тих, хто виявляв місця масових поховань жертв НКВС у Биківні; підтримувала політичних в’язнів та їхні сім’ї, їздила на судові процеси, протестувала проти репресій, відмовлялася співпрацювати з КДБ. Її виключали зі Спілки художників, допитували, переслідували, погрожували їй. У листопаді 1970 року Горську було вбито. Український інститут національної пам’яті прямо відносить її долю до історії радянських політичних репресій.
Це зміна центру культурного тяжіння. Радянська система десятиліттями розставляла у наших містах і селах власних героїв, перетворюючи топоніміку на щоденний підручник імперської лояльності. Людина могла ніколи не читати радянської історіографії, але щодня жила на вулицях, названих її мовою, її символами та її пантеоном. Тому деколонізація простору починається саме з такого простого питання: чиї імена українська дитина бачитиме на табличках дорогою до школи?
Ім’я Алли Горської там значить набагато більше, ніж ім’я відомої художниці. Воно означає українську культуру, яка відмовилася бути провінційною копією імперського центру. Означає покоління, яке повернуло собі Шевченка не як музейний портрет, а як мову спротиву. Означає людей, які шукали правду про Биківню, коли держава вимагала мовчання. Означає солідарність із політв’язнями, особисту відповідальність і готовність платити за власну позицію. Горська була однією з тих, завдяки кому українство у ХХ столітті зберегло безперервність навіть усередині тоталітарної системи. Її вітраж «Шевченко. Мати» був знищений радянською адміністрацією як «ідейно ворожий», але саму ідею, яку він уособлював, знищити не вдалося.
Поступово з тисяч таких табличок складається інша країна — та, яка пам’ятає вже не тих, кого їй призначила імперія, а тих, хто заплатив власною свободою і життям за право цієї країни бути собою. Алла Горська давно заслужила своє місце не лише в музеях і книгах. Її ім’я має бути буквально вписане в українську землю.
