Коли цієї п'ятниці, 8 травня, ми відзначаємо 81-шу річницю завершення Другої світової війни в Європі, стає очевидним: Німеччина знову стане провідною військовою державою Європи.
Вже наступного року її оборонні видатки сягнуть рівня видатків Франції та Британії разом узятих, і, за прогнозами, до 2030 року будуть значно більшими. Задекларована мета німецького уряду – мати найсильнішу конвенційну армію в Європі. Так, Франція і Британія володіють ядерною зброєю, але це означає менше коштів на інші оборонні спроможності. Тож питання не в тому, чи це станеться, якщо тільки не трапиться щось непередбачуване. Питання, особливо в цю урочисту річницю, інше: як забезпечити, щоб цього разу зростання німецької військової потуги стало позитивом для всієї Європи?
Є дві причини, чому Німеччина так радикально відійшла від (досить хибної) позиції, якої вона дотримувалася з часів сповнених надій 1990-х аж до повномасштабного вторгнення путіна в Україну 24 лютого 2022 року. Перша – саме ця російська агресія. У Берліні зростає консенсус, що путін не зупиниться на Україні. Друга – президент США Дональд Трамп нині поставив під сумнів усі американські зобов'язання щодо оборони Європи, закріплені в НАТО з 1949 року. Нещодавно оголошене виведення 5 000 (а, можливо, й більше) американських військових з Німеччини – лише ще один сигнал цього. Саме це оголошення, а не сам крок, було спричинене особистою образою Трампа на критику німецьким канцлером Фрідріхом Мерцом його згубної війни проти Ірану.
Очевидний виклик, який це залишає перед Європою, – чи спроможні ми самотужки стримати агресивну, ядерно озброєну росію. (Це "ми" має включати Україну, яка має найбільшу і найзагартованішу в боях армію в Європі.) Менш очевидний, але не менш важливий виклик – як уникнути повернення тих гострих суперечок щодо розподілу військової потуги між європейськими країнами, які були водночас нормою і прокляттям Європи до 1945 року. Як переважно доброзичливий військовий гегемон, США захищали нас і від одного, і від іншого.
Німеччина є ключем для відповіді на обидва ці питання. Її нова військова стратегія, перша в історії Федеративної Республіки, має назву "Відповідальність за Європу". Але "за Європу" – це лише слова. Усі в Європі (окрім британців) кажуть так про власну національну політику. Справжнє питання в тому, чи буде вона європейською на практиці.
Ключові сфери, де треба знайти європейські відповіді, – це оборонна промисловість і наша реальна боєздатність. Оборонні технології та виробництво – це нерви і м'язи військової потуги. Канцлера Німеччини XIX століття Отто фон Бісмарка чаасто неправильно цитують, нібито він радив "кров і залізо", але історик Пітер Вілсон нагадує: насправді Бісмарк, просячи в прусського бюджетного комітету збільшити оборонні видатки 1862 року, сказав "залізо і кров". Спочатку залізо, потім кров. Вілсон також зазначає, що ще до 2022 року, попри те, що Німеччина занехаяла власне військо і досі ревно проповідувала політику умиротворення росії, вона вже була одним із найбільших у світі експортерів зброї.
Якщо Німеччина продовжить інвестувати свої збільшені оборонні видатки у власну національну оборонну промисловість (поступово скорочуючи закупівлі у США), вона зрештою може випередити Францію, яка нині поступається лише США як світовий експортер зброї. Франція особливо цим стурбована. З вишуканою картезіанською логікою Париж тлумачить "європейський суверенітет" так: не купуйте американське, британське чи німецьке – купуйте французьке! Або принаймні франко-німецьке; але наймасштабніший спільний франко-німецький проєкт – Система бойової авіації система майбутнього (FCAS) – тріщить по швах.
Утім, перспектива німецького оборонно-промислового домінування непокоїть не лише французів. Польські праві – у справжній істериці з цього приводу. Інші європейці теж починають відчувати дискомфорт. Він посилюється перспективою того, що націоналістично-популістська "Альтернатива для Німеччини" (AfD), яка наразі лідирує в загальнонаціональних опитуваннях, опиниться на чолі потужної армії. Насправді AfD радше повернеться до умиротворення москви. Але хто знає, де опиниться німецька політика на середньостроковому горизонті військового планування – у 2035 році? Зрештою, ще десять років тому ніхто не міг уявити, що 2026 року AfD буде найпопулярнішою партією в Німеччині.
Є потужні сили, які підштовхують німецький уряд витрачати мільярди вдома. Уся експортно орієнтована бізнес-модель країни перебуває в кризі, і це один із небагатьох наявних під рукою доступних важелів. Деякі з її уславлених автомобільних заводів уже переобладнують під виробництво зброї. Ба більше, будь-яка позиція оборонних закупівель понад 25 мільйонів євро має бути затверджена бюджетним комітетом Бундестагу. Це ідеальний рецепт для політики розподілу бюджетного "пирога", коли депутати й партії наполягають на витратах у власних електорально чутливих регіонах.
Щодо самої війни, сувора реальність полягає в тому, що оборона Європи сьогодні залежить від НАТО під проводом США. Бойові плани альянсу передбачають, що у разі російського нападу на будь-якій ділянці східного флангу НАТО запускає величезну машину. Багатонаціональні бригади в прифронтових державах швидко отримуватимуть підкріплення від решти альянсу. На кожному рівні ця відповідь спирається на США – від супутникової розвідки й важкої транспортної авіації до інтегрованої протиповітряної оборони, командування й контролю та ядерного стримування. Досягти бодай відносно переконливої європеїзації цієї грізної машини – водночас украй необхідне і вкрай складне завдання.
То з чого почати? Цього літа Мерцу слід зібратися на неформальну робочу вечерю з французьким президентом Емманюелем Макроном, прем'єр-міністром Великої Британії Кіром Стармером (або його наступником) і польським прем'єр-міністром Дональдом Туском. Вони мають відверто і предметно обговорити ключові питання: як європеїзувати оборонну промисловість і як посилити власну боєздатність Європи. Щодо першого – просто абсурдно, що там, де США мають 33 основні системи озброєнь, у Європі їх 174, включно з 12 різними типами танків і 14 типами бойових літаків. Щодо другого – перший крок полягає в тому, аби бодай визначити, де і як вести цю розмову, яка має включати питання розширення британського та французького ядерного стримування на схід.
У 1990-х великий попередник Мерца, Гельмут Коль, інтегрував щойно об'єднану Німеччину в європейський спільний ринок і валютний союз. Жодна країна не виграла від цього більше, ніж сама Німеччина. Мерц має прагнути зробити те саме для європейської безпеки. Рішення не будуть навіть близько такими стрункими, як спільний ринок і єдина валюта, і переважно ухвалюватимуться поза межами ЄС. Зрештою, перевірка буде такою: чи буде в уявленні сусідів Німеччини справді інтегрована європейська оборонна промисловість, чи й надалі лише конкуруючі національні індустрії? І чи виявляться наші суто європейські військові приготування, хай якими безладними і недосконалими, достатнім чинником стримування в очах путіна?
Якщо Мерц, працюючи разом з іншими європейськими лідерами, зможе знайти переконливі відповіді на ці два питання, він посяде міцне місце в підручниках історії.
