Ох, якби ж той дощ над мокрою Арбатською брамою не завадив нам у розпал осені шостнадцятого року... Якби ми не послухали тих двох клятих французів-інженерів, що зрадили штурм, а просто пішли за батьком Конашевичем-Сагайдачним до кінця. Ми ж уже чули, як тріщать дерев'яні ворота під нашими сокирами, як москалики в Кремлі від страху моляться своєму Михайлу Романову. Якби ми тоді втиснули туди два десятки наших полків і підняли козацьку корогву над їхньою кам’яною фортецею, весь цей світ пішов би зовсім іншим шляхом, їй-богу.
Коронували б того 23-річного королевича Владислава на московського царя прямо в їхньому Успенському соборі. Але царював би він не сам по собі, а на наших шаблях. Батько Сагайдачний одразу став би по праву руку від нього, і москалям довелося б закрити пельки щодо нашої віри й звичаїв. Жоден борин чи дяк більше не смів би називати нас «черками» чи «схізматиками», бо за спиною нового царя стояло б сорок тисяч вишколених козаків із зарядженими самопалами. Всі наші хлопці отримали б і землі, і шляхетство, а реєстр роздмухався б так, що кожен другий посполитий на Вкраїні став би вільним козаком.
Київ наш, древній та святий, став би головною духовною й культурною столицею для всього цього величезного краю від Кракова й до самого Уралу. Їхній московський патріарх покірно їздив би за благословенням до нашого Київського митрополита, а в Могилянці вчилися б діти московських бояр, аби хоч трохи набратися європейського розуму та людських манер. І не було б тоді жодної потреби Богдану через тридцять літ піднімати повстання й кликати на поміч татар чи того ж московського царя, бо ми самі були б господарями в цій величезній триєдиній державі.
А головне — ми б назавжди задушили в зародку цю хижу московську гідру, яка століттями тепер буде пити з нас кров. Вони б не будували своїх імперій на наших кістках, бо залишилися б просто північною провінцією під наглядом нашого гетьмана та коронного сенату. Перевернувся б увесь світ: ми б разом із королем вибили турчина з Хотина, очистили Чорне море для наших чайкам і жили б у вільній, багатій землі, де козацький звичай є вищим за царський указ. Ех, який шанс ми тоді випустили з рук під тими кривавими московськими мурами...
